Мішель Монтень - Проби

можна сказати, навіть ганебні. Кому ж можна довірити оцінку того, що заслуговує на хвалу? Хай мене Господь береже бути зацною людиною у дусі тих чеснот, які щодня кожний строїть у моїх очах на більшу славу собі. Що було пороками, те тепер звичаями. Сенека, Листи, 39.

Деякі з моїх приятелів іноді силкувалися нагадувати мені і моралізувати зі щирого серця або з власної спонуки, або заохочені до цього мною. Це для них повинність, яка шляхетній душі здається не тільки кориснішою, а й приємнішою з усіх інших повинностей, накладеною на нас приязню. Тим-то я приймав ці докори з найщирішою хіттю і вдячністю. Але, сказати по щирості, я часто виявляв у їхніх доганах і в похвалах такий брак міри, що менше був би зблукав блукаючи, ніж добре чинячи за їхнім розумінням. Ми, зосібна, скромні люди, які живуть домовим життям, відомим тільки нам, повинні носити у собі якийсь взірець, щоб міряти свої власні вчинки і, згідно з ним, то хвалитися, то картати себе. Я маю власні закони і власний трибунал для суду над самим собою і звертаюся радше туди, ніж деінде. Оглядаюся на задні колеса, трактуючи інших, але, залишаючись наодинці, даю собі волю. Тільки ти сам знаєш, підлий ти і жорстокий чи чесний і благочестивий. Інші тебе не бачать, вони розгадують тебе лише з непевних домислів, вони бачать тільки твою натуру, твоє уміння шануватися. Тому не покладайтеся на їхню думку, покладайтеся на свою, Мусите керуватися власним розумом. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 26. Найголовніше — власне розуміння чесноти і гріха. Якщо цього розуміння нема, все рушиться. Цицерон, Про природу богів, III, 35.

А те, що кажуть, мовляв, жаль іде услід за гріхом, то це, як на мене, не стосується такого гріха, який постає перед нами в повному обладунку і мешкає у нас, як у своєму домі.

Можна відкинути і подужати пороки, які іноді поймають нас і до яких надять пристрасті, але пороки, закоренілі і задубілі через довгу звичку в душі людини вольової, не супротивляться. Жаль є не що інше, як зречення нашої власної волі і вгамування наших прагнень, і він виявляється по-різному. Так, він може змусити людину шкодувати про свою давню чесноту і гарт:

Чом того серця я,

Що такі почуття будить тепер, хлопцем не мав або —

При таких почуттях свіжість тих лиць чом не вертається?

Горацій, Оди, IV, 10, 7—8

Пер. Андрія Содомори

Чудове те життя, що в окремих своїх проявах завше і в усьому бездоганне. Кожен має змогу дурника строїти і вдавати з себе на кону чесняка; але бути порядним і в серці своєму, де все дозволено, де все шито-крито, — ото суть справи. Найближчий щабель до цього — бути однаковим у себе вдома, у своїх буденних справах і вчинках, в яких ми не зобов'язані здавати собі справу і де вільні від ламання і вдавання. І от Біант[157], удаючи ідеальне домашнє вогнище, мовить, що глава родини має бути в лоні її самохіть таким самим, який він і поза нею зі страху перед законами і людськими поголосками. А Юлій Друз вельми гідно відповів робітникам, які пропонували за три тисячі екю переробити його дім так, аби сусіди не могли бачити, як давніше, що відбувається за його стінами; він сказав: «Я не пошкодую і шести тисяч, але зробіть так, аби всякий бачив його наскрізь». З пошаною відзначають звичку Агесилая спинятися під час роз'їздів по краю у храмах з тим, щоб люди і самі боги пантрували його приватне життя. Бували люди, що здавалися світу рідкісним дивом, а проте ні жінки їхні, ні челядь не бачили в них нічого знакомитого. Лише небагато хто викликав захват своїх близьких.

Як підказує досвід історії, ніколи не бувало пророка не лише в себе вдома, а й у своїй батьківщині. Так само і в дрібницях. Подальший жалюгідний приклад відтворює все те, що можна було б показати і на прикладах великих. Під небом моєї Гасконі мене вважають за дивака, бо я компоную і друкую книжки. Що далі від моєї оселі, то більше я значу в очах тих, хто знає мене. В Ґієні я купую у видавців, деінде — вони купують мене. На таких речах і ґрунтується поведінка тих, хто, живучи і перебуваючи серед своїх сучасників, таїться від них, аби по смерті своїй і зникненні залучити собі славу. Щодо мене, то я не женуся за нею. Я чекаю від світу не більше того, що мені він дав. Отож, ми з ним квити.

Декого захоплений люд проводжає зі зборів до дверей його житла; та разом з парадним одягом він розлучається і з роллю, яку він щойно виконував, і падає тим нижче, чим вище його піднесли: всередині, в ньому самому, все безглуздо і паскудно, і навіть якщо в ньому панує внутрішній лад, треба мати бистрий і тверезий розум, аби підмітити те в його звичках і непоказних учинках буденщини. Додамо до того, що стриманість — похмура і понура чеснота. Рватися при облозі фортеці у пролом, очолювати посольство, правити людом — це все оточене пишнотою і звертає на себе увагу всіх. Проте лаяти, сміятися, продавати, платити, любити, ненавидіти і гомоніти зі своїми і з собою самим м'яко і дотримуючись завше справедливості, не піддаватися слабкості, незмінно залишатися самим собою — це річ рідкісніша, важча і непоказніша. Життю, що минає на самоті, хай би що казали про це, відомі такі самі, якщо не складніші і важчі, обов'язки, які відомі життю, що не замикається в собі. І приватні особи, говорить Аристотель, служать чесноті тяжче і самовідданіше, ніж ті, хто на сидить на високих стільцях. Ми готуємося до славних подвигів, спонукувані більше жагою слави, ніж своїм сумлінням. Найкоротший шлях до здобуття слави — це робити по совісті те, що ми робимо задля слави. І одвага Олександра, явлена ним на бойовищі, набагато поступається, по-моєму, звазі, яку виявив Сократ, чиє існування було скромне і непомітне. Я легко можу собі уявити Сократа на місці Олександра, але Олександра на місці Сократа уявити собі не можу. Якби хтось спитав Олександра, що він уміє робити, той би відповів: підкоряти світ своїй владі; якби хтось звернувся з тим самим до Сократа, він неодмінно сказав би, що він уміє жити, як подоба людям, себто згідно з приписами природи, а для цього потрібні ширші, глибші і корисніші знання.