Мішель Монтень - Проби

сп'яна. Я беру його таким, який він у цю хвилю, коли я ним цікавлюся. Я малюю не істоту, я малюю її рух. І не рух од віку до віку або, як каже люд, від семиліття до семиліття, а від дня до дня, від хвилини до хвилини. Мою історію треба відміряти на години; за мить я можу змінитися, не лише несамохіть, а й зумисне. Це реєстр розмаїтих і змінних випадків і несталих уявлень, а як складеться, то й суперечливих; чи то я сам стаю іншим, чи просто схоплюю явища за інших обставин і підходів. От і виходить, що я іноді суперечу самому собі, але правді (як сказав Демад) не суперечу ніколи. Якби моя душа могла осісти на місці, я б не вагався, а визначився: але вона досі в навчанні і ще не відбула проби.

Я виставляю напоказ життя буденне і без усякого блиску, все одне на одне. Так само можна зв'язати всю моральну філософію з життям посполитим і самотнім, як і з життям найзмістовнішим. Кожна людина носить у собі все, що судилося людськості.

Зазвичай автори діляться з публікою тим, що є їхньою осібною й окремою рисою; я, либонь, перший розповідаю про свою сутність, як про Мішеля з Монтеня, а не як про граматика, віршара чи правника.

Якщо світ дорікне, що я забагато розводжуся про себе, то я теж можу йому дорікнути, чому він навіть не думає про себе. А чи ж розумно, що я, людина самотня, хочу стати відомим? І чи розумно давати світові, де форма і штука такі шановані і всесильні, сирі і нехитрі продукти природи, та ще й природи дуже мізерної? Компонувати книжки без знань і майстерності хіба не те саме, що будувати мур без каміння або щось подібне? Музичні фантазії спрямовуються штукою, мої — знічев'я. У цьому єдиному бодай я згодний з засадами науки, що ніколи жодна людина не трактувала предмета, який би розуміла і знала ліпше, ніж я свій; з цього погляду я найбільший учений на світі.

По-друге, ніколи ніхто не поринав у предмет глибше, ніхто так докладно й ретельно не вивчав усіх його складників і ніхто не добирався так вірно і певно до мети, яку заклав у своїй роботі. Аби впоратися з нею, мені не треба нічого, окрім доброї віри; а вона тут, і то найщиріша і найчистіша, яка лише можлива. Я мовлю правду, але не стільки, скільки хотів, а стільки, скільки смів; а з роками я смію трохи більше; звичай, здається, дає тому вікові більше волі базікати і говорити про себе, не боячись похвальби. Тут не може статися те, що стається, як я бачу, частенько, а саме, що робітник і труд сваряться між собою: як це людина така, як послухати, розумна, написала таку дурну книжку? Або яким чином такі вчені твори вийшли з голови людини, такої безпорадної в житті? Якщо у декого мова звичайна, а твори чудові, це свідчення, що талант його там, звідки він позичає, а не в ньому самому. Обізнана людина не може бути обізнана з усім, але розумна людина розумна у всьому, навіть у тому, чого не відає. Тут моя книжка і я йдемо дружно і одним кроком. Деінде можна хвалити або ганити роботу незалежно від робітника; а тут — ні: хто важить на одне, важить і на друге. Хто судитиме про роботу, не знаючи робітника, той більше завдасть кривди собі, а не мені; хто попередньо узнає його, той цілком удовольнить мене. Та я буду незаслужено щасливий, якщо дістану повсюдне визнання принаймні за те, що дав відчути розумним людям свій хист скористатися моїми знаннями, якби я їх мав; і що я вартий того, аби пам'ять служила мені ліпше.

Даруйте мені за надто часті спогади про те, що я рідко чогось жалкую і що сумління моє вдоволене з себе, не так, як сумління янгола або коня, а так, як може бути вдоволене собою людське сумління; я повсякчас повторюю як рефрен, а не якесь марне і церемонне запевнення, як щось, що виражає щиру і цілковиту підлеглість: усе, що я кажу, я кажу як вірянин і невіглас, цілком і просто покладаючись на повсюдні і освячені вірування. Я не повчаю, я тільки оповідаю.

Справжній порок не той, який не викликає відрази до себе і який не засуджується цілком людським розумом. Шпетота і шкідливість його така очевидна, що, мабуть, мають рацію ті, хто запевняє, ніби його головне джерело — глупота і невігластво. Годі уявити, щоб хтось, спізнавши його, не зненавидів! Злостивість усмоктує в себе власну отруту й отруюється нею. Порок залишає, буцім виразку в тілі, жаль у душі, яка сама його роз'ятрює і роздряпує до крові. Розум угамовує інші смутки і болещі, але підсичує гіркоту каяття, яке само по собі найтяжче, бо пече нас зсередини. Адже холод і жар, викликані гарячкою, куди дошкульніші, ніж ті, що діють зокола. Я вважаю за пороки (кожний із них міряється своєю міркою) не лише те, що засуджується розумом і природою, а й те, що склалося в людській уяві, хай навіть невдало помилково, якщо це освячено правом і звичаєм.

Нема також жодного прояву цноти, яка б не радувала високої і доброї душі. Справді, є якесь власне вдоволення у доброму вчинку, який тішить нас самих, якась шляхетна гордість, яка супроводжує чисте сумління. Душа, відважна в злому, може іноді запевнити собі внутрішній спокій, але любості і вдоволення це їй не доставить. А це не благенька втіха — почуватися захищеним від зарази такого зіпсутого віку і говорити собі самому: «Якби хто зазирнув навіть на саме дно душі, і тоді не знайшов би у мені вини, ані кривди і людської згуби, ані помсти чи заздрощів, ані потоптання людських прав, ані смути і бунту, ані ламання слова. Хоча сваволя нашої доби попускає те все і навчає цього кожного, я зроду не клав руку на майно чи на шкатулу земляка і жив лише власним коштом, як на війні, так і мирного часу, і не користався з праці іншого без плати». Такі свідчення сумління справляють приємність, і ця радість — єдина нагорода, яка ніколи не минає нас.

Шукати нагороди в похвалі іншого, бачачи в ній віддяку за чеснотливі вчинки, означає опиратися на те, що хитке й непевне, надто в такий зіпсутий і темний вік, як наш. Оплески від люду,