Карін Слотер - Лють

пообіцяла вона йому. — Я неодмінно виберуся і тоді… — Цих слів вона не вимовила, проте вони прозвучали у неї в душі. Вона покине Вілла назавше. Вона нарешті його відпустить.

Над головою зачовгали. Енджі подалася назад, руками намацуючи скло. Вона несамовито взялася терти мотузку. Страх зробив її нечутливою до болю.

— Енджі? — гукнув Майкл. Він стояв з іншого боку замкнених дверей. — Відповідай. Я знаю, ти мене чуєш.

Вона напнула мотузку, викрутила плечі, відчайдушно прагнучи звільнитися.

— Пішов ти, мудак!

— Енджі, відійди від сходів. Я відчиню двері, а в мене пушка націлена прямо на тебе.

Вона не відповіла — просто не могла. Швидше, швидше, вона терла мотузкою об уламок скла.

У замку зашкряботів ключ.

— Ні, — прошепотіла Енджі, примушуючи себе поквапитись. — Не тепер, ще не час.

— Відійди від сходів, — повторив Майкл. — Я серйозно.

— Ні! — закричала вона і відскочила від скла в ту мить, коли розчахнулися двері.

Сліпучим променем спалахнуло світло. Енджі глянула на Джезмін і побачила, що обличчя дівчинки повернуте до неї, очі розплющені, але невидющі. Довкола голови натекла калюжа крові.

— Не здумай викинути якогось коника, — застеріг Майкл.

Він стояв у дверях з пістолетом у руці. Груди в нього були оголені, на ньому було тільки джинси й кросівки.

— Пішов ти, — сказала йому Енджі.

Вона відчула, що мотузка ослабла, проте недостатньо. Кров заливала її руки. Вона була досі в пастці, досі безпорадна.

Майкл засунув пістолет за пояс джинсів і сягнув рукою в задню кишеню.

— Забирайся, — сказала Енджі.

Він натягнув на голову чорну лижну маску з прорізами для очей і рота.

— Не підходь! — пронизливо закричала Енджі, задкуючи до стіни й силкуючись зіп’ястися на ноги.

Він витяг пістолет і пішов сходами вниз. Повільно, не поспішаючи, ступаючи зі сходинки на сходинку.

Плечі Енджі напружилися на розрив, щоб розтягнути мотузку. Вона ж відчувала, що волокна ослабли. Відчувала, що ослабли.

Майкл неквапом спускався. Лижна маска навіювала жах, лякала більше, ніж усі його слова, разом узяті. Пістолет було націлено на її груди, а збоку на поясі висів у чохлі ніж.

Енджі відчула, як стискається горло. Страх відібрав їй мову.

— Ні…

Майкл переступив через останню сходинку і зупинився. Його очі були темні, майже чорні. Довкола прорізу для рота на масці Енджі бачила засохлу кров.

Побачивши його, вона мимоволі задрижала всім тілом.

Він кинув погляд на Джезмін, що лежала в кутку, і підступив до Енджі. Вони стояли й дивилися одне на одного. У підвалі запала тиша, яку порушувало тільки уривчасте дихання Енджі.

Його голос прозвучав так тихо, що вона ледь почула його.

— Майкл зробить тобі боляче.

— Я тебе вб’ю, — видихнула вона. — Тільки спробуй мене торкнутися, і я тебе вб’ю.

— Лягай.

Вона спробувала вдарити його ногою.

— Ти хворий виродок.

Він не підвищував голосу.

— Лягай на підлогу.

— Пішов ти!

Він підняв пістолет і вдарив її по голові.

Енджі впала на долівку. Вона не могла підвести голову, на хвилину втратила зв’язок з реальністю й забула, де вона.

Він узяв її за підборіддя і заговорив, так само тихим голосом і м’яким, докірливим тоном, яким вичитують дитині, коли та не слухається:

— Тільки не здумай знепритомніти. Чуєш мене?

Вона побачила Джезмін, її тіло без жодних ознак життя лежало в нього за спиною. Що Майкл з нею зробив? Що ця дитина пережила, перш ніж її тіло відмовилося жити далі?

— Подивися на мене, — сказав Майкл, ніжно, наче хотів її звабити. — Дивися на мене, Енджі. Дивися на Майкла.

Її голова завалилася набік. Вона ніяк не могла сфокусувати зір, перед очима все пливло.

— Не треба, кицю, залишайся при тямі. — Він знову припідняв її підборіддя. — Як ти, нормально?

Вона кивнула, передусім для себе, щоб довести собі, що ще може контролювати принаймні якусь частину свого тіла.

— Це добре, — протуркотів він і поклав пістолет на полицю вище її голови, туди, де його не можна було дістати.

Потім витяг з чохла ніж і став навколішки, наближаючи лезо до її обличчя, щоб вона могла бачити.

— Ні… — благально промовила вона.

Ножем він розрізав на ній сорочку — Віллову сорочку — і відгорнув її на плечі. Енджі намагалася стежити за його рухами, побачити його руку, коли він проводив пальцями по її грудях, але могла тільки відчувати, що він робить.

— Ні, — благала вона. — Не треба.

— Лягай, — умовляв він. — Лягай, і я буду з тобою ніжний.

Вона закинула голову назад, щоб подивитися йому в обличчя. Хто був за тією маскою? Джон? Вона сама себе обманювала тим, що то був Майкл, коли насправді під маскою ховався Джон?

— Енджі?

Він був такий спокійний. Як Вілл. Він знав, що це найкращий спосіб її розлютити. У неї станеться істерика, а він просто стоятиме і терпляче чекатиме, втупившись у підлогу. О Господи, Вілле. Як він з цим житиме? Як житиме, знаючи, що не зумів зупинити цього виродка?

— Ен-джі, — проспівав він. — Дивися на мене.

Вона знала цей голос, знала це тіло.

— Ен-джі…

Вона міцно заплющила очі, й перед внутрішнім зором постала рука Вілла, червоний шрам на тому місці, де бритва розрізала шкіру.

— Добре, — сказала вона. — Добре.

Вона повалилася на бік і вдарилася неушкодженим плечем об земляну долівку. Він допоміг їй лягти на спину й розправив сорочку там, де вона обкрутилася довкола її рук. Уся її вага припала на кисті рук, а стегна піднялися вгору, наче вона виставлялася йому напоказ.

— Це добре, — прошепотів він, широко розсуваючи їй ноги.

Вона побачила, як висолоплюється його язик, коли він провів кінчиком ножа їй по животі, зупинившись лише біля її кучериків.

Де був пістолет? Куди він поклав пістолет?

— Дивися на мене. — Він схилився над її тілом і притис ножа їй до шиї.

Полиця. Він поклав його на полицю.

— Дивися на мене.

Вона послухалася, поглянула на нього.

— Поцілуй мене.

Надто високо. Полиця була надто високо.

— Поцілуй мене, — повторив він.

Усе її тіло задрижало, проте вона підвелася, щосили розтягуючи мотузку, і притулилася губами до його рота. Він усе ще вдавав із себе ніжного, торкався м’якими губами. Вона відчувала смак власної крові, відчувала, як б’ється його серце біля її грудей, коли він притисся до неї. Коли він просунув язика їй у рот, їй не вдалося стримати блювотний рефлекс, хотілося відсахнутися, проте він міцніше притис ножа їй до горла, і Енджі нічого не лишалося, крім дозволити йому цілувати себе.

Він задоволено поплямкав губами і, відсторонившись від неї, сів.

— Якби ти так мене поцілувала