Микола Хвильовий - Санаторійна зона

якісь два-три тижні, – цілком серйозно сказала Аглая. – А поки що давай і справді перейдемо на іншу тему.

Вона взяла його голову й положила її на свої коліна. Карамазов здригнув: приїсний запах духів і троянд туманив йому мозок. Біла лапа південного сонця різала очі, й денна кімнатна тиша викликала млость. Дмитрій майже несподівано для себе почав обережно гладити Аглаїне коліно, й, можливо, тому, що вона ніяк не реагувала на це, він за кілька хвилин схопив в обійми її ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в її м’яке тіло.

– Що з тобою? – суворо сказала Аглая і з силою відштовхнула його від себе. – Що з тобою, Дімі?

Карамазов підвівся. Він блукав розгубленими очима по стелі, й здавалось, що він от-от кинеться на підлогу й заб’ється в припадку епілепсії.

– Що з тобою, Дмитрій? – промовила Аглая вже ласкавим голосом. – Як ти зважився на такий вчинок?… І до того з жінкою, що з нею порівняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала від тебе такої хоробрості!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведінки? Ну?… Чого ж ти мовчиш?

– Пробач мені! – ледве промовив Карамазов. – Я це зовсім несподівано зробив.

Аглая поправила своє рожеве плаття, підвелася з канапи й сказала:

– А що буде, як я розповім про це Ганні? Ну?

Дмитрій не відповідав. Тоді Аглая підійшла до нього і взяла його обличчя в свої руки.

– Ну, нічого, – сказала вона. – Я на тебе не ображаюсь. Більше того – скажу одверто, – мені навіть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти є такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?… Я не ображаюсь!

Карамазову прийшла мисль, що дівчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, і справді не проти того, щоб він узяв її, але він, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись із такими цікавими жінками. Треба бути більш рішучим, впертим, і все буде гарно. Він узяв її руку й спитав:

– Ти дозволяєш мені говорити з тобою так, як я того хочу?

– Будь ласка! – кинула Аглая, не одриваючи очей від його обличчя. – Що ти думаєш мені сказати?

Дмитрій підійшов до вікна. За вікном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвір’я й над одною з ваз дзижчала муха. На ліву віконницю сів єгипетський голуб і протуркотів своє ласкаве «супруг».

– Ну, я тебе слухаю, – сказала Аглая. – Як ти там хочеш говорити зі мною?

– Бачиш, – почав мамулувато Карамазов і почервонів. – Я страшенно хотів би мати… тебе…

Аглая засвистіла. Боже мій, як їй не свистіти, коли Дмитрій такий без кінця наївний. Що значить «мати»? Чи не думає він, що вона так і кинеться йому в обійми? Ні, це зовсім несерйозно! І коли б хтось інший сказав так, вона б зуміла реагувати. Але йому вона радить тільки покинути свою «карамазовщину» й поважати себе і її.

– Ти зрозумів мене? – сказала вона, кінчаючи. – Ну, говори ж, Дімі.

Він нічого не відповідав і мовчки дивився кудись у простір. Він почував себе дуже ніяково. Так пройшло кілька секунд. Але от раптом він зареготав сильним і цілком природним реготом.

– Знаєш що, – промовив він. – Дозволь мені поцілувати твою голову.

Аглая з зацікавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долоні його обличчя й промовила ласкавим, майже матернім голосом:

– Поцілувати мені голову?… І цього не треба робити.

– Клянусь тобі, – раптом скрикнув Карамазов. – Клянусь тобі, що в мене й тіні не залишилось поганого почуття до тебе.

– Я дуже рада, – сказала Аглая. – Я вірю. Dante avaіt bien raison de dire que l’Enfer est pavé de bonnes résolutions.[91] Але я дозволю тобі це зробити тільки тоді, коли трапиться те, про що я зараз думаю.

– А про що ти зараз думаєш?

– Дімі, не треба бути таким наївним, а то я зовсім розчаруюсь у тобі. Ти зараз дуже подібний до свого друга Вовчика.

Аглая підійшла до глечика з абрикосовою водою і зробила з нього кілька ковтків. Якось химерно вона виглядала зараз, і Карамазов відчув у ній щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер прийшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо. Карамазов дивився в її очі, стежив за її рухами, і йому ввижалось, що ці очі й ці рухи він бачив чи то уві сні, не то наяву. Але коли це було наяву, то це було тисячу років тому. Йому навіть прийшла мисль, що він, Карамазов, жив в якійсь іншій плоті ще далеко до Данте, що його допіру згадала Аглая.

– Чого це так довго нема наших від лікаря? – раптом сказала дівчина. – Як ти думаєш, Дімі?

– Очевидно, зуб виривають.

Карамазов вийняв портсигар і запалив нову папіросу. Повз вікон із криком пробігла дітвора й зникла за рогом. Знову затуркотів єгипетський голуб.

З дальнього дому відпочинку вдарили в дзвін: мабуть, скликали до другого сніданку. Біла лапа південного сонця полізла вище й поширилась.

У кімнаті стало ще душніш.

– Ну, Дмитрій, – сказала Аглая, – ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм.

Карамазов узяв капелюх і мовчки пішов до дверей.

– Я гадаю, що ми зустрінемось увечері? – сказала йому вслід Аглая.

Дмитрій повернувся. Вона стояла, заложивши руки за голову, й загадково дивилась на нього.

– Обов’язково! – сказав він і вийшов із кімнати.

«Щось почалось», – раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього він хотів утекти од нудоти буднів нудної Ганни, – почалось щось тривожне і – тепер він певний – трагічне. Але не жах викликало воно в нім, а почуття якоїсь безумної радості, ніби він мусив на днях одкрити цілком нову й надзвичайно цікаву сторінку в своєму одноманітному житті.

Карамазов пішов до ріки. Йому хотілось зараз кинутись у воду й попливти проти течії чорт знає куди – такими сильними й рішучими рухами розсікаючи дзеркальну поверхню.

IX

Він так ніколи не чекав вечірньої години, як того душного дня. І цілком нормальна людина не може уявити, як він мучився, коли Аглая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий та на третій день – у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрівшись із тьотею Клавою біля квартири флоберівських дам, поставив таке рішуче запитання:

– Скажи мені от що: чому це не видно твоєї племінниці? Чи не посварилась вона з Дмитрієм?

– Не думаю, – сказала тьотя Клава. – Моя племінниця дуже розумна людина