Микола Хвильовий - Санаторійна зона

– Ну так чому ж вона сидить дома?… Чи, може, й вона захворіла?

Тьотя Клава посміхнулась і нічого не відповіла. Вона підійшла до акації, зірвала плід і, зробивши з нього дитячого пищика, взяла його в свої ярко-червоні губи. Товариш Вовчик підвів білі брови й сказав з обуренням:

– По-перше, я не розумію, чого ти мовчиш, а по-друге – таємність тут зовсім не до діла. Чому не сказати прямо?

– По-перше, – обурилась, у свою чергу, тьотя Клава, – я не знаю, що мені сказати прямо, а по-друге – я тобі не жінка, і ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенія Валентиновича?

Лінгвіст раптом зблід. Він зовсім не чекав такого несподіваного повороту в розмові і, як і треба було припускати, перелякався.

– Я прошу пробачення, – сказав він. – Ти… ви не зрозуміли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоїлась. Вона не може довго гніватись на «свого чудачка». Її тільки дивують ці мужчини: не встигне поцілуватись два чи то три рази з тою чи іншою жінкою, як уже ту чи іншу жінку починає вважати за свою власність і починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришу Вовчику… але хіба йому цього вже досить? Тьотя Клава ніяк не чекала, щоб лінгвіст міг так скоро розчарувати її.

– Подякуй моєму характерові! – сказала вона й подала свою руку для поцілунку.

Обличчя лінгвістові взялося червоною фарбою. Він мільйон разів дякує і запевняє, що більш ніколи й не подумає кричати на тьотю Клаву. Він крикнув, їй-богу, не навмисне, і його спровокував не хто інший, як Карамазов. За якісь три дні цього чудака й пізнати не можна. Він якось змарнів, і очі йому заблищали, безперечно, хоробливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив йому, що закохався в Аглаю і закохався якось там надзвичайно. Словом, «щось почалось». Вовчик як міг заспокоював його, але хіба божевільного заспокоїш?…

Він приблизно так заспокоював:

«Ну як це легенький флірт із випадковою жінкою та ще й за такий короткий термін може перетворитись несподівано в серйозну драму? Звичайно, Аглая – цікава дівчина, звичайно, Карамазов неврівноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тільки винятковий процес у безперечно хворій психіці може так підкузьмити людину».

– Саме це ти й говорив йому? – спитала тьотя Клава.

– А що ж я міг говорити йому? Я взагалі не маю здібностей для такої невдячної ролі.

– А коли не маєш, – з обуренням промовила женщина, – то не треба й брати її на себе. Хто тобі намолов, що це легенький флірт? Чого ти розписуєшся за Дмитрія?… Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш іти од мене.

Ах, Боже мій! Вовчику все-таки рішуче не везе. Все він якось не до речі говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лінгвіст схоплює руку тьоті Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгеній Валентинович), цілує цю руку п’ять, десять, двадцять разів. Тоді тьотя Клава викидає з рота зелений пищик і пропонує піти до Аглаї і поговорити ще з нею. По суті – це ж справа не її, а її племінниці, і, значить, розмовляти треба з племінницею. Тьотя Клава зараз піде в кімнату й покличе Аглаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати в гамаку. Коли він не хоче зустрічатись з її чоловіком, йому слід перелізти через паркан, бо Євгеній Валентинович працює біля вікна і, значить, пройти непоміченим не можна.

– Тоді я краще перелізу через паркан, – враз погодився лінгвіст і, покликавши свого ловерака, пішов від хвіртки.

Стояв прекрасний південний вечір. І сьогодні перегукувались ті ж самі, що й кожного дня, занесені з Росії невгамовні гармошки. По всіх кінцях городка дівчата співали зовсім не аранжированих і все-таки надзвичайних народних пісень.

У голубому небі прорізались срібні зорі, і з ріки зайчиком плигав тендітний і легкий вітерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пішов до гамака, там уже сиділа Аглая.

– Ну, так що ти хотів мені сказати? – зустріла вона його запитанням.

– Я, власне, нічого не думав говорити, – несміливо почав лінгвіст, сідаючи на траву. – Мені наказала тьотя Клава порадитись із тобою з приводу Дмитрія.

– Я тебе слухаю.

Товариш Вовчик зам’явся. І справді: що він скаже Аглаї? Може, і їй він скаже не до речі – і тоді нова неприємність. Але не можна й мовчати: коли й далі Дмитрій буде викидати таких коників, то полювання – пиши пропало! І лінгвіст, плутаючись, починає говорити. І кінчає він тим, що Аглая мусить побачитись із Карамазовим.

– Ти так гадаєш? – спитала дівчина й серйозним поглядом подивилась на свого співбесідника.

– Коли правду говорити, я нічого не гадаю. Але мені здається, що Дмитрій захворів і ти можеш допомогти йому… хоч би тим, що будеш зустрічатись із ним.

– На твій погляд, він не закохався в мене, а просто захворів?

– Нічого я в цих справах не розумію, – занервувався товариш Вовчик. – Але думаю – так.

– А я от думаю інакше, – самовпевнено сказала Аглая. – Я думаю, що він і захворів, і закохався. Але захворів саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобі хоч завтра. Завтра зустрінусь – і ніякої хвороби не буде. Ти віриш?

– Нічого мені доказувати, – нервово кинув лінгвіст, – бо я тобі все одно не повірю.

Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона не чекала такої сміливості від товариша Вовчика.

– Чому ж ти не повіриш? – спитала вона.

– А тому, що я не перший рік знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоїти, але це все-таки паліатив.

– Хіба з ним уже були такі приступи?

– Звичайно, були, і незалежно від того, чи закохався він у когось, чи ні.

– Значить, це приступи божевілля, і я для нього тільки зачіпка?

– Не знаю, які це приступи. Але я знаю, що ти зовсім випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його ідіотської хвороби.

Аглая замислилась. Декілька секунд тільки цвіркун порушував тишу вечірнього абрикосового саду.

– Все-таки це не вияснення, – нарешті сказала вона. – Треба спершу дошукатись причин його хвороби, і тільки тоді можна говорити, чим я можу бути для нього: паліативом чи справжніми ліками.

– Тут про причини не доводиться говорити, – незадоволено промовив товариш Вовчик. – Причини ясні: психічна спадщина батьків.

– Звичайно, тут не без психічної спадщини батьків, але мати тільки її на увазі – це значить