Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

Мер нервово пройшовся кабінетом сюди-туди.

— А оцей київський експерт — у курсі?

— Він думає на мого чоловіка.

— На Арсена?! — мер здивовано витріщився.

Його здивування, вочевидь, було занадто показне, але Ксеня не зауважила.

— Довго розповідати… — вона насупилася. — Одне слово, є троє людей, які могли вбити Христину. Тоді саме букви встановлювали і світло погасло…

— Знаю-знаю. Він розповідав. А я тоді не повірив… А хто іще, крім Суботи?

— Захар Науменко і мій Арсен.

— Ну, щодо Арсена — це повна маячня! — мер чомусь пожвавився. — Він запальний хлопець, ясно. Не мені вам розказувати. Але те, що не маніяк — так за це я сам готовий ручатися!

— А Захар?

— А в Захара є звичка, як щось станеться, відразу повторювати: «О-хо-хо-хох, що ж маленьким я не здох». І от, коли тієї ночі погасло світло, я оце його «о-хо-хо-хох» увесь час чув. Виходить, ми з ним постійно на зв’язку лишалися. Отож… У мене ще тоді цей Андрій випитував, що саме я чув у трубці. А я чомусь не пригадав… — Павло Борисович раптом замислився.

— Що? — запитала Ксеня.

— Усе сходиться! — вигукнув він і кинувся до шафи з одягом.

Мер зняв із вішака пальто і почав нишпорити в кишенях. Нарешті витягнув щось і жбурнув пальто на диван.

— Ось! — він простягнув книжку в яскравій паперовій палітурці. — Вчора Віталік у моєму кабінеті забувся. Погортай-погортай! І зверни увагу на помітки на полях. Особливо на ті, що червоним.

— «Христина сміялася»? — Ксенія запитально подивилася на Тупогуба.

— У маніяків немає почуття гумору. Ти не знала? Не розуміють вони жартів, хоч убий. По книжках учать. Учать, розумієш? Щоб шуткувати і подобатися жертвам.

— Сволота… — прошепотіла Ксенія й у її очах зблиснули сльози.

— Ми з тобою повинні зробити так, щоб Субота не викрутився, — Павло Борисович накрив своєю долонею її руку і зазирнув у очі. — Ти мені допоможеш?

Насамперед вона вимкнула світло.

Поліційний відділок покреслили сині ґратчасті тіні. Субота сидів у своєму кріслі з закинутою назад головою й ледь відкритим ротом. Біле світло вуличних ліхтарів робило його схожим на мерця.

Слід було просто покласти світлини в сейф і неодмінно покинути його відчиненим. Можливо навіть, зробити так, щоб стосик з’їхав на підлогу, і розсипані знімки впали в око кожному, хто переступив би поріг. А книжку — на стіл. Так, ніби він читав її, перш ніж заснув. Ксеня нервово поправила пасок сумки на плечі.

Нерішуче зупинилася перед столом дільничного. Дихання поліцейського було рівне і спокійне. Ксеня знала, що він спатиме, хоч із гармати стріляй, але однак було не по собі через те, що зараз вона поруч з убивцею. Навіть гірше — перед нею справжнісінький кривавий недолюдок із роздвоєною особистістю. Як у кіно.

Від цієї думки неприємно залоскотало в грудях, захотілося щосили заверещати і негайно вибігти звідсіля. Та з іншого боку, усвідомлення, що за крок од неї безпорадний і приспаний Звір — розбурхувало. Ксеня обійшла стіл й обережно нахилилася до самого обличчя поліцейського. Так близько, аж на своїх губах відчула його дихання.

Раптом їй здалося, наче позаду хтось стоїть. Відчуття було таке реальне, що Ксенія готова були заприсягтися — вона відчуває шиєю тепло іншої людини, що стоїть за спиною — наче хтось схилився над самим її плечем. Жах заскрекотів у горлі, і Ксенія не заверещала тільки тому, що чудово усвідомлювала незаконність свого перебування в будівлі поліції. Щосили стиснувши зуби, вона завмерла й прислухалася. Тихо. Лише сопе п’яний Субота. Більше нікого.

Дівчина помалу випросталася, перевела дух і подумки насварила себе за дурне дитяче боягузтво. Зараз вона обернеться й упевниться, що позаду нікого немає. Та зробити це було так незбагненно страшно, що всупереч логіці, Ксеня так і стояла далі, виструнчившись, наче солдат почесної варти, і не наважувалася поворухнутися. Відчуття, наче позаду хтось є, стало ще чіткіше. Навіть гірше: тепер вона готова була поклястися, що чує запах того, хто стоїть простісінько в неї за спиною. Легкий аромат спецій і, здається, сандала. Усе це видавалося таким реальним, аж дівчина мусила вкусити себе за губу і міцно замружити на кілька секунд очі, щоб подолати паніку.

Ксеня стиснула кулачки і навіть перестала дихати. Аж раптом цілком виразно відчула чийсь легкий видих у себе на шиї. Здавлено скрикнувши, дівчина підскочила на місці й озирнулася.

І опинилася лицем до лиця із жінкою в чорних чернечих одежах, що стояла впритул до неї.

Оксі судомно вдихнула, на мить затримала подих і нарешті полегшено зітхнула, притиснувши до грудей розчепірену долоню.

— Нікого тут немає, дурочка, — сказала вона собі.

Черниця стояла так близько, що вони от‑от могли торкнутися носами. Вона не зводила очей із Ксениного рота, а губи її ледь помітно ворушилися одночасно з вустами медсестри.

Чи може, це Ксенині вуста рухалися одночасно з губами черниці.

Очі дівчини й надалі схвильовано металися кімнатою, але дивилися крізь черницю, наче сліпі. Нарешті Ксенія коротко видихнула — ніби намірилася вихилити чарку горілки — розвернулася до дільничного і узялася нишпорити в його кишенях. Без зусиль знайшла зв’язку ключів. Оцей, із подвійною борідкою, — вочевидь від сейфа.

Темна постать черниці не рухалася, височіючи посеред кімнати, немов надгробний пам’ятник. І лише її очі, сяючи білками, невідривно стежили за кожним дівочим рухом.

Відімкнувши сейф, медсестра дістала із сумочки стосик фотографій і поклала із самого краєчку нижньої полиці. Обережно штовхнула пальцем, щоб знімки вислизнули на підлогу і розлетілися природним віялом… Здається, непогано. Ксеня на два кроки відступила, щоб оцінити роботу. Вона зупинилася так близько від черниці, аж знову відчула потилицею її дихання. Але тепер Ксеня опанувала себе. Лише нервово провела долонею по шиї і все.

«Це нікуди не годиться», — беззвучно ворухнулися губи черниці.

— Це нікуди не годиться, — синхронно промовила Ксеня вголос і подивилася на сейф. — Треба, щоб завтра його вимагала повісити навіть рідна мати!

Вуста черниці рухалися з невловною спритністю пальців лялькаря, здавалося, що Ксеня говорить із власної волі. Медсестра присіла навпочіпки, хутенько зібрала світлини, поклала на стіл і замкнула сейф. Тоді довго й уважно обдивлялася на місячному світлі, що струменіло з вікна, зв’язку ключів.

— Тут повинен бути ключ від фотостудії… — пробурмотіла Оксі. — Ось він!

Не питаючи в себе, як вона це визначила, дівчина переможно підвела догори стиснутий кулак. Тоді швидко підійшла до Суботи і штовхнула його крісло сюди-туди, перевіряючи, чи справні коліщатка. Найскладніше буде перевезти через поріг. Але вона впорається. Сто відсотків, упорається. Несподіваний, лоскітний вогник азарту спалахнув у неї в