Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

сеанс нам вдалося лише у січні 1950 року, коли я переїхав до Равенсбурґа. Ми хотіли зустрітися в Штутгарті; там, на південному схилі, на місці зруйнованого будинку Ернст Клетт[567] збудував новий. Він був доволі просторий; дах під очеретом, а стіни — полицями з книжками аж до вікон, з яких відкривався краєвид на щільно забудований квартал. Сад зі старим виноградником на червонястій пухкій землі розташовувався на сонці, захищений зусібіч старими стовбурами павловній, де смарагдові ящірки могли перебути зиму.

З тих січневих днів у моїй пам'яті збереглися будинок і сад. Павловнія набула мексиканських обрисів; вогні, якими світився ряд будинків унизу та які перебігали схилом, створювали чарівну мить космічної віхоли. Здавалося, ніби я несподівано опинився на вулиці чи на вокзалі в Мексиці. Речі й люди допасовуються до обставин. Я занотовую це, оскільки з цього можна зробити висновок, що енграми[568] закарбовуються в пам'яті.

Обраний час зустрічі не дуже мене влаштовував; саме зараз я був не надто схильний до екстравагантностей. Квартира була замала; я був змушений залишити частину своїх книжок; інша частина залишалася зваленою стосами в коридорі. Мій рукопис просувався понад силу; на пошті до мене були непривітні. Середземне море, це велике, надійне джерело радості, залишалося для мене закритим. Банін[569] намагалася в Парижі дістати для мене візу, їй це не дуже вдавалося. Окрім того я посварився з Перпетуа[570], точніше, дав їй привід бути засмученою через мене. Вона поїхала до Ґослара, де до війни ми провели разом кілька гарних років.

Сангвінічні темпераменти щасливо влаштовані — вони швидко забувають. Коли в Ґосларі вона вийшла з потяга, а Фріц Ліндеманн[571] запитав її, що сталося, її гнів уже розвіявся. «Ох, знову посперечалася зі старим», — при цьому вона вже думала про повернення. [У таких ситуаціях] я відходжу повільніше. Коли Мартін сказав про мене: «Він не вірний, але прив'язаний», — то це стосувалося й кепського настрою. Хвилі здіймалися не так високо, але влягалися повільніше.

Такими є відмінності темпераментів, а також знаків зодіаку. Якось за сніданком вона вивчала астрологічний календар і сказала: «Так, тепер я знаю, ось написано: Овни пожирають Риб». На що я заперечив: «Але ж існує також риба-кит», хоча зоологічно це не зовсім коректно, проте малося на увазі як комплімент, який саме так і був сприйнятий. У почуттях, думках і діях вона була великодушною. Теодор Гойс[572] одного разу сказав про неї: «Це жінка, якій можна довірити три домашні господарства». На жаль, мені бракувало такого вміння.

Отже, того ранку я був у кепському гуморі; квартира була похмура й нетоплена. До того ж мені довелося рано вставати, аби вчасно прибути до Штутгарта. Будильник — це пристрій, який я ненавидів з давніх часів. Трохи збадьорившись у холодній ванні й не поснідавши, я вирушив на вокзал.

У Штутгарті Вальтер Фредекінґ уже був на місці: ми могли зразу взятися до справи. Матіас Віман[573] випадково виявився вдома; його присутність, як завжди, була для нас безпосередньою підтримкою. Того дня він мав кудись їхати, тож був присутній лише під час нашого підготовчого етапу. Все це підштовхнуло його до проведення власного досліду, який він провів трохи згодом разом зі своєю дружиною Ерікою.

Ми почали вчотирьох близько третьої по обіді, о четвертій годині ми прийняли другу дозу й десь протягом дванадцяти годин були «в дорозі». Фредеркінґ також «полірнувся» невеличкою дозою, слідуючи припису перса Язді: «У змішаному товаристві некурці мають принаймні символічно викурити якусь дещицю».

Я підготував для себе олівець і аркуш паперу, але до нотаток справа не дійшла. Лікар це передбачав. Після того, як у стані легкої нудоти я провів близько години, мене налякав гучний, як постріл із пістолета, виляск. Поряд зі мною домогосподарка відкрила банку Nescafé. В одному з горщиків почала ворушитися папороть, водночас вітальним і механічним способом, подібним до гусеничної передачі, — це могли бути сегменти зеленої стоноги.

Таким був початок. Спершу нашу увагу привертає особлива з'ява, а потім ми вже повністю зосереджені на ній. Лунає гарматний постріл, здіймається прапор перед великою виставою: з'ява. Коли ми озираємося, за нами хтось стоїть. До речі, саме таким варто сприймати сучасний світ, його точність, його страхітливий удар, який завдається фактами. У цьому розкривається суть знаків.

Ми були заглиблені у візії, медитації, споглядання й дослухання до картин і композицій аж до шостої вечора, коли світ уже зовсім втратив глузд, але водночас болісно наростала напруга. Здавалося, що потік картин уже недостатній; вони відступили. Ми попросили третю, сильнішу дозу; лікар вважав, що для нас це буде посильно.

Якщо ви хочете, щоб збільшення дози принесло плоди, має змінитися якість. Послуговуючись тут порівнянням із механіки, можна сказати, що це схоже на долання звукового бар'єра. Рух досягає межі, на якій накопичене повітря виривається, ніби під час вибуху, — і наш транспортний засіб увіходить у нову фазу: надзвуковий політ.

Це, певна річ, просто грубий приклад зі сфери фізично-титанічного світу, проте він є типовим для того ненаситного голоду та його ескалації. Після несамовитої тяги сила тяжіння долається так само, як і звук. У критичних точках, зокрема і в термодинаміці, більше немає підйому, а лише несподіванки. Таку точку слід припускати там, де час торкається вічності.

301

Фредеркінґ вів протокол. Немає сенсу наводити звідти цитати, оскільки вербальна фіксація пережитої події впливає на досвід. Хай там як, але здібності Федеркінґа виходили за рамки того, що зазвичай пропонують психологи. У нього було щось таке, що має бути властивим кожному справжньому фахівцю, а його брак робить знання прісним, так ніби страві бракує солі: те, що я маю на увазі, — це мистецька субстанція. Я зразу помітив її в нього, оскільки без такої передумови годі підійти до тривалого «доторку», — але тієї ночі він був чіткішим, так за з'явою проглядає субстанційне. Я сказав йому про це, але все-таки хочу навести уривок з його розповіді:

17:10 «Як несамовито може розширитися світ! Більше, ніж на кількасот років. Ні, це кам'яновугільна доба з рибами й динозаврами. Тож спостерігайте, пане Фредеркінгу. Ось людина мистецтва, велика людина. Дивуюся, що