Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

В органічному зв’язку з питанням, котре так прекрасно розроблене і блискуче аргументоване в доповіді голови видавничого комітету загальним зборам Товариства грамотності, перебуває питання про читача для тих книг, видання яких має на увазі комітет, і про школу, яка готує цих читачів. Я маю на увазі малороса-читача і народну школу Півдня Росії, що навчає грамоти дітей-малоросів. У Височайшому рескрипті від 25 березня нинішнього року на ім’я пана Ванновського містяться такі слова стосовно цього: «Відповідь останніх років вказала на такі суттєві недоліки нашого навчального устрою, що я визнаю своєчасним невідкладно розпочати казенний його перегляд і виправлення». У тому ж рескрипті, згаданому мною, є заклики до суспільства: «Хай благословить Господь наших батьків, хай допоможуть нам наші батьки й родини, що якнайближчим чином зобов’ я-зані піклуватися про своїх дітей». Товариство грамотності, діяльність якого здійснюється на території, населеної головним чином (85 %) малоросійським племенем, як заснувало цілу низку шкіл і мета якого — поширення освіти в масах народних, не повинно залишати без відповіді цей височайший заклик, але зобов’язане взяти участь у великій справі виправлення недоліків нашої шкільної системи, вказавши самі до цього способи.

На підставі природного перебігу речей на першому плані стоїть питання про початкову народну школу. Народна школа Півдня Росії побудована за антипедагогічним принципом, — вона перетворила мету в засіб і таким чином не тільки не дає своїм вихованцям можливостей накопичувати необхідні знання [нерозбірл.], школа Росії спотворює і нівечить психіку малоросійської дитини, є деморалізуючим фактором.

Принцип правильного навчання, сформульований іще Дістервегом, вимагає поступового переходу від відомого до невідомого, від простого і легкого до складного і важкого. Навряд чи знайдеться хоч одна людина, котра б заперечила супроти цього принципу.

Тим часом школа Півдня Росії, що має на меті навчити малоросійську дитину літературної російської мови, діє так, немовби дитина ще до вступу до школи вже знає російську мову, немовби російська мова є рідною для малоросійської дитини. Школа здійснює викладання російською мовою, і, таким чином, перетворюючи мету на засіб, намагається вирішити завдання народної освіти за допомогою самих лише невідомих величин.

Справді — народна школа, припустимо, у Тульській губернії не відрізняється від школи Харківської губернії. Такі ж способи викладання, такі ж засоби. Але тоді як народна школа Тульської губернії виявляється цілком пристосованою до місцевих особливостей і потреб, школа Півдня Росії є інститутом цілковито чужим і незрозумілим для малоросійського населення. У той час, як у галузі культури рослин уже давно дійшли висновку про необхідність застосування різноманітних прийомів і дій у залежності від місцевих умов природи різних місцевостей, у живій справі народної освіти до цього часу вважають можливим для всього величезного простору Російської імперії користуватися одним і тим самим шкільним посібником, незважаючи на безкінечну різноманітність мов і побуту народів, які її населяють. Усі підручники, схвалені як посібники для початкових шкіл, придатні для потреб лише у середній смузі Росії, розраховані на розумовий склад і форму вираження думки дітей великоросійських губерній. Тому те, що становить їхню перевагу для великоросійської школи, є величезним недоліком для малоросійської. Справді, великоросійська дитина, прийшовши до школи, чує з вуст учителя і знаходить у книзі рідну і знайому йому з домівки мову. Образи, якими захоплюють її уявлення, близькі та зрозумілі їй. Тому, тільки-но засвоївши техніку читання, вона вже може накопичувати знання, беручи від школи все, що вона може дати. Зовсім в іншому становищі перебуває малоросійська дитина в цій-таки школі; «із дому, із цього світлого раю, — пише Ушинський про малоросійську школу, — де все ясно, зрозуміло, близьке до серця, малоросійська дитина потрапляє до темного пекла — російської школи, де все темне, чуже, незрозуміле».

І справді, з вуст учителя дитина чує чужі для неї звуки, книжки наповнені словами й образами, які нічого не промовляють до розуму і серця дитини, на кожному кроці доводиться долати дивні поєднання. Механізм читання не дає дитині ніякої радості: для чого складати звуки, якщо з цього нічого не виходить? Бо не може дитина здогадатися, що «зипун, телега, трясло, колобок» — виражають цілком реальні поняття. Припустимо, одначе, що жадібна до знань дитина хоче зрозуміти зміст цих дивних слів. Якщо вчитель не побоїться, то він зробить переклад, і тоді дитина зі здивуванням дізнається, що «зипун» — кожух або свита, що «телега» — віз, що таке «трясло» і «колобок» — сам учитель, мабуть, не знає. Зробивши, одначе, такий переклад, учитель вчинить злочин, бо інспектори народних шкіл звільняють учителів від посад за пояснення дітям уроку малоросійською мовою... Які ж результати такого стану шкільної освіти? Відомий російський педагог Ушинський так описує й оцінює малоросійську школу: «Ця школа, по-перше, набагато нижча народу: що ж означає вона зі своєю сотнею погано завчених слів перед [океаном] того безкінечно глибокого, живого і наповненого радістю, які напрацював і вистраждав цей народ упродовж тисячоліть; подруге, така школа безсила, тому що вона не вибудовує розвиток дитини на єдино плодотворному душевному ґрунті — на народній мові й на народному почутті, що відобразилося в ній; по-третє, така школа непотрібна: дитина не тільки входить у неї цілковито чужою, але й виходить із неї в чужу їй сферу. Невдовзі вона позабуває десятки великоросійських слів, яких навчилася в школі, а разом з тим позабуває і ті поняття, що були до них прив’язані. Народна мова і народне життя знову заволодіють її душею та заливають і згладжують всіляке враження школи, як щось цілковито їм чуже. Що ж зробила школа? Гірше аніж нічого: вона на декілька років затримала природний розвиток дитини. Залишається, щоправда, грамотність або, краще сказати, на-півграмотність, і то не завжди, і може придатися для того, щоб напівросій-ською мовою написати якого-небудь наклепа. Душу ж людини така школа не розвиває, а псує».

Можна, однак, заперечити, що Ушинський надто згущує фарби, що школа все ж випускає грамотних підлітків, що школа повинна сприяти знищенню малоросійської мови, що, нарешті, російська мова не така далека від малоросійської і т. і.

Насамперед, відповімо тим особам, котрі стверджують, що з огляду на близькість російської мови до малоросійської навчання малороса російською зовсім не складне, і відповімо словами іншого відомого російського педагога, члена вченого комітету при Міністерстві народної просвіти Весселя, кот — рий, кажучи про необхідність малоросійських підручників у школі, висловлює таку думку: «Не навчати народної мови, означає не дозволяти розвиватися думці народній, усім духовним силам народу, означає залишати народ у постійному ранньому дитинстві. Якщо ж ми розпочнемо навчати народ не його