Роберт Грін - 48 законів влади

він побрався з дівчиною з маєтної ліссабонської родини, яка мала чудові зв’язки з португальським королівським домом.

Через батьків дружини Колумб домігся зустрічі з королем Жуау II і звернувся до нього з проханням фінансувати виправу на захід для пошуку коротшого шляху до Азії. За оголошення всіх відкриттів, зроблених від імені короля, Колумб хотів отримати низку відзнак і прав: титул гранд-адмірала океану, посаду віце-короля відкритих земель, 10% зиску від торгівлі з цими країнами. Усі відзнаки й права мали бути спадковими й усечасними. Колумб висунув ці вимоги, попри те що донедавна був лише купцем, не знався на навігації, не вмів поводитися з квадрантом і ніколи не командував людьми. Тобто в нього не було кваліфікації для запропонованої виправи. Ба більше, його петиція не уточнювала, як саме він збирається реалізувати свої плани.

Коли Колумб закінчив розмову, Жуау ІІ усміхнувся: він увічливо відхилив пропозицію, але залишив двері відчиненими на майбутнє. І тут Колумб зауважив щось, що ніколи не забуде: навіть відмовляючи йому в задоволенні його вимог, король трактував їх як законні. Він не висміяв Колумба, не зажадав документів про походження і рекомендації. Власне, король був уражений сміливістю запитів Колумба і добре почувався в товаристві такої рішучої людини. Зустріч переконала Колумба, що його інстинкти його не підвели: висуваючи максимальні вимоги, він підвищував власний статус, бо король гадав, що це не божевільний із такими запитами, а Колумб не скидався на божевільного, отже, він і справді цього вартий.

Через кілька років Колумб переїхав до Іспанії. Використовуючи свої португальські зв’язки, він почав обертатися серед найвищих кіл іспанського двору, одержуючи субсидії від найвідоміших фінансистів і сідаючи за одним столом із герцогами та принцами. І до кожного з них він звертався з тим же проханням фінансувати подорож на захід і з тими ж вимогами, які він адресував Жуау ІІ. Дехто, як-от впливовий герцог Медини, хотів допомогти, але не міг, бо не мав можливості гарантувати згадані титули і права. Але Колумб не здавався. Незабаром він зрозумів, що лише одна людина може вдовольнити його прохання — королева Ізабелла. 1487 року Колумб зустрівся з королевою, і хоча йому не вдалося переконати її фінансувати виправу, проте він зачарував її і став частим гостем у палаці.

1492 року іспанці, нарешті, вигнали маврів, які кількома сторіччями раніше загарбали частину країни. Коли тягар війни було знято з іспанської скарбниці, Ізабелла відчула, що тепер можна й відгукнутися на запити друга-мореплавця, і вирішила заплатити за три кораблі, спорядження, платню команді й невелику стипендію Колумбу. Особливо важливо те, що вона підготувала контракт, який гарантував Колумбові титули й права, на яких він наполягав. Єдине, у чому вона йому відмовила в розділі «особливі вимоги», це 10% відрахувань із прибутку у відкритих країнах: це була абсурдна вимога, бо Колумб наполягав на необмеженості терміну дії. (Якби цей розділ залишився в контракті, Колумб і його нащадки стали б найбагатшою сім’єю на планеті. Але Колумб у написане дрібним шрифтом не вчитувався).

Задоволений тим, що його вимоги виконані, Колумб того ж року рушив у плавання на пошуки західного шляху до Азії. (Перед відплиттям він не забув найняти найліпшого навігатора, який мав допомогти знайти той шлях). Шлях до Азії відкрити не вдалося, але, коли Колумб подав королеві петицію про фінансування ще більш амбітної виправи наступного року, вона погодилася. На той час королева вже бачила, що Колумбові судилися великі звершення.

Тлумачення

Колумб був досить посереднім мореплавцем. Про море він знав менше за пересічного матроса на його кораблях, не вмів визначити довготу і широту своїх відкриттів, плутав острови з континентами і погано ставився до суднової команди. Але в одному він був генієм: він умів себе продати. Бо як інакше пояснити, що син торговця сиром, дрібний купець із торгового судна зміг здобути довіру королівських і аристократичних родин?

Колумб володів дивовижною здатністю зачаровувати знать, що пояснювалося його вмінням правильно себе подати. Він випромінював упевненість, абсолютно непропорційну до його тодішніх статків. Це не була агресивна впевненість, потворна реклама скоробагатька, а тиха й спокійна самовпевненість. Така впевненість властива самій знаті. Впливовій старій аристократії не треба було самостверджуватися; знать знала, що заслуговує на більше, і вимагала цього. А з Колумбом вона відчувала якусь спорідненість, тому що він тримався, як її представники, — вивищувався над натовпом, бо доля призначила його для величі.

Слід зрозуміти: ви самі можете призначити собі ціну. Те, як ви подаєте себе, відбиває те, що ви про себе думаєте. Якщо ви просите небагато, схиляєте голову, люди вважатимуть, що це відображає вашу вдачу. Але ця поведінка — не ви, а те, як ви хочете подати себе людям. Натомість ви можете подати себе так, як Колумб: настирливість, упевненість і почуття, що ви народжені, щоб носити корону.

У всіх великих обдурювачів є примітна властивість, якій вони зобов’язані своєю владою. Під час обдурювання їх полонить віра в себе: саме це так дивно й невідпорно промовляє до їхнього оточення.

Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.)

Ключі до влади

Ми розпочинаємо життя з процвітання, сподіваючись і вимагаючи всього від світу. Це зберігається до часу входження в суспільство, коли ми розпочинаємо нашу кар’єру. Але з роками розчарування і невдачі окреслюють межі, які з часом стають жорсткішими. Менше сподіваючись на щось від світу, ми починаємо погоджуватися з установленими нами ж обмеженнями. Ми кланяємося, стаємо жадібнішими, вибачаємося за найпростішу вимогу. Дати раду таким дедалі вужчим обріям можна лише розвернувшись у протилежний бік, применшуючи поразки та нехтуючи обмеженнями, примушуючи себе вимагати і сподіватись стільки ж, наскільки це ми робили в дитинстві. Для цього треба дотримуватися особливої стратегії. Назвімо її Стратегією Корони.

Стратегія Корони спирається на простий причинно-наслідковий зв’язок: якщо ми віримо, що нам судилися великі звершення, то ця віра світитиметься назовні так, як корона створює ауру навколо короля. Це зовнішнє випромінювання заражатиме оточення, і воно вважатиме, що в нас є підстави для такої впевненості. Вінценосці не відчувають внутрішніх обмежень того, що вони можуть просити, і того, що можуть звершити. Це теж випромінюється назовні. Зникають межі й кордони. Застосуйте Стратегію Корони, і ви здивуєтеся тому, як часто це дає плоди. Беріть приклад із щасливих дітей, які просять усе, що захочуть, і отримують це. Їхній шарм — у їхніх великих сподіваннях. Дорослим приємно виконувати їхні бажанням, тому й Ізабелла раділа, виконуючи бажання Колумба.

Протягом історії люди незначного роду — Теодори Візантійські, Колумби, Бетховени, Дізраелі — дотримувалися Стратегії Корони і так твердо вірили у власну велич, що це ставало пророцтвом, яке обов’язково виконувалося. Прийом простий: нехай вас пориває віра в себе. Навіть знаючи, що ви ніби вводите себе в оману, дійте як король. І до вас ставитимуться, як до короля.

Корона може відокремити вас від натовпу, але тільки ви здатні зробити це відокремлення реальним: треба діяти по-іншому, підкреслюючи відстань між вами і оточенням. Один із способів виявити вашу відмінність — діяти з гідністю за будь-яких обставин. Луї-Філіп не надавав значення відмінності від інших — він був королем банкірів. Щойно піддані почали становити загрозу, він відразу здався. Усі це зрозуміли й накинулися на нього. Йому