Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Стояти довгий час нерухомо, складне завдання, тому вирішили сидіти. Взагалі-то поза страченого залежить від уміння ката. Адже палю по-різному можна направити. Наприклад, — рівно. І тоді людина помре швидко, як тільки вістря торкнеться серця. А можна так, що кіл проткне тіло наскрізь, а жодного життєво важливого органу не зачепить — і тоді людину чекає довга і болісна агонія від зараження крові.

Бр-р... Від дотику до спини холодного кола, що став причиною не однієї смерті, мене аж у піт кинуло. Для достовірності картини, палю пропустили попід верхній одяг, так що гостряк виліз через комір і стирчав над плечима. Здалеку, ще й у темряві, обман не розпізнати. Ну, а поблизу, і так нікого не обдуриш... Кожен сам собі нарвав трави і застелив землю біля стовпа... Не сідати ж просто в нечистоти... Смерділо, звісно, неймовірно... так що я вдячним словом згадав Олесю, коли натирав тютюном під носом. А ще, на пагорбі вітерець дув сильніше… та й звикає людина до всього... так що невдовзі сморід смерті перестав викликати блювотні позиви.

Гавкіт псів, що йдуть по сліду, незабаром змусив забути всі незручності і завмерти.

Спершу до собачого лементу додався тупіт багатьох ніг, а потім і факели замиготіли. Псів, на наше щастя, тримали на повідку. І коли ті, притягнувши людей під пагорб, стали люто вигавкувати на нас, сталося те, на що ми очікувалися.

— Так заткни ти своїх кобиздохів, Абдула! — голос Чорноти я впізнав одразу. — Бачиш же, на мерців кидаються! Хитрі, чорти... Таки зуміли заплутати слід. А від цієї падлини такий сморід, що його не тільки пес відчує.

Ватажок контрабандистів затиснув пальцями ніс і відвернувся.

— Вони ніколи слід не втрачають, — заступився Абдула, цикаючи на псів і змушуючи лягти смирно. — Але, ти маєш рацію, Чорнота-ага. Смердить дуже сильно... Ще й вітер на нас...

— Нічого... — тупнув ватаг контрабандистів. — Не втечуть! Шорсткий! Метнися до нас, приведи всіх! Просіємо місто густим бреднем. Стражники перекриють виходи, а ми обшукаємо кожен будинок, але вбивць Хасана знайдемо! А потім... — контрабандист широким змахом, затиснутою в руці шаблею, вказав на лобне місце. — Ось тут усіх чотирьох і виставимо воронам на корм. Щоб кожен знав, як Чорноту обманювати! Проклянуть той день, коли на світ народилися!

Його слова зустрів схвальний гул і тільки один каркаючий голосом, що нагадав мені покійного Хрипуна, зі смішком сказав:

— Молодшого джуру добре б залишити, отамане. Гарний хлопчик... Чисто дівка... Іскандер-паша залюбки прийняв би його в дар. Місяць або й два могли б торгувати без мита. 

— Можна і залишити, — не став заперечувати Чорнота. — Потім обговоримо. Шорсткий! Ти ще тут? Я що велів? Бігом! Одна нога тут...

Згаданий розбійник не став чекати третього наказу і щодуху залопотів п’ятами по дорозі до затоки. А решта, голосно обговорюючи, щось веселе, повернули до міста. Обидва пси, раз по раз, повертаючи голови в наш бік, хоч-не-хоч потрусили за провідником.

Хвилина, друга... і нічна тиша знову вступила в свої права.

— Чесно кажучи, я думав, що з цієї затії нічого не вийде... тіпун мені на язик. Ні, Петре, ​​що не говори, а Василь добре каже: хороший у тебе ангел охоронець. З таким везінням, можна голими грудьми на гармату йти і не сумніватися, що вся картеч мимо просвистить.

— Не говори «гоп», поки не перестрибнув... — забобонно зупинив його Полупуд. — Загалом, я теж так думаю. Але, давай дочекаємося, коли усе закінчиться. Ось тоді, щоб мені з цього місця не... тьху, дурне в голову лізе... півпудову свічку в церкві за рівноапостольних Петра і Павла поставлю.

— І я... — тихенько прошепотіла Олеся. — Тільки б швидше все закінчилося! Сил моїх немає довше терпіти. Ворогові не побажаю... Брешуть люди... Якщо і є пекло, то воно не геєна вогненна і не пустеля крижана — а смердюча вигрібна яма.