Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

сама маєш знати, що слід робити». — «Але я не знаю!» — «Тільки, прошу тебе, не реви». А Герберт сяє: «Кажу ж вам, з хлопцем усе гаразд, і я радий, що він нарешті всерйоз узявся за справу. Напевне, вже все як слід обміркував, добра пройда!»— «О Боже, Єво!» — «Та годі вже плакати, годі, кажу тобі! Я також за ним наглядатиму». Ні, ти таки справді не варта Франца. Куди тобі! Не можеш себе опанувати. Чого ти, дурепко, рюмсаєш? От же ж курка! Так би й дала їй кілька ляпасів!

Сурми сурмлять! Бій гримить, полки марширують, трара, трарі, трара, артилерія і кавалерія, піхота, а ще авіація, трарі, трара, вперед на ворога! Наполеон у таких випадках казав: «Уперед, вперед, не зупинятись, хоч сніг, хоч дощ — не озиратись, а як розвіється сірий туман, ми завоюємо місто Мілан, на вас чекають ордени, солдата доля хоч куди, трара, трарі, трара, йдемо вперед, уже нам близько. То добре діло — буть у війську».

Міці недовго довелося плакати й роздумувати над тим, що їй робити. Все вирішилося саме собою. А Райнгольд сидить то у своїй буді, то у своєї розкішної подруги, ходить по крамницях, які Плумс організував для збуту, та має час поміркувати про те, про се. Все його нудьга бере, а то йому на шкоду. Те, що він гроші має, його не тішить, уже й спиртне йому не дуже йде, вже краще в шинку стирчати, слухати, хто що говорить, попивати каву та справи вирішувати. А тепер хай куди прийдеш — до Пумса чи деінде, — скрізь стовбичить той йолоп Франц, сидить у нього перед носом зі своєю одною рукою, вдає із себе великого пана, так ніби йому ще не досить було, прикидається святенником, наче цей осел ніколи й мухи не зобидив. І цей клятий телепень точно щось хоче від мене. Це ясно, як двічі два чотири. Постійно він задоволений, і хоч куди зазирну — а він уже там. Треба трохи розрядити атмосферу.

А що ж тим часом робить Франц? Хто, Франц? А що йому робити? Ходить білим світом, поглянеш на нього — мир та спокій на душі. Можете робити з ним що завгодно, а він усе одно на плаву тримається. Бувають же такі люди, не часто, але бувають.

Ось у Потсдамі, тобто під Потсдамом, був один такий, його потім живим трупом назвали. Такий собі Борнеман. Ну й утнув чоловік! Здавалося, що він уже зовсім на пси зійшов, відсиджував свої п'ятнадцять років у тюрмі, аж раптом утік, отак узяв чоловік і втік. Перепрошую, він був не з-під Потсдама, а з-під Анклама, є там таке містечко Ґорке. Отже, йде наш Борнеман дорогою до Нойґарда, де він раніше жив, аж бачить потопельника, той пливе собі по річці Шпрее, тоді Нойґард, тобто Борнеман з Нойґарда, й каже собі: «Я вже, правду кажучи, все одно що мертвий для світу», витяг потопельника, забрав його папери, а йому підсунув свої; ось так і став покійником. А його дружина, коли дізналася про це, каже: «Що вже тут вдієш? Померла людина — та й по всьому, і слава Богу, що це мій чоловік, а не хтось інший, втратити такого чоловіка — невелика біда. Яка була з нього користь? Він півжиття просидів у тюрмі, так що нема його — то й добре». Ой, божечки, та наш любий Отто насправді не помер. Прийшов він у Анклам, а оскільки він помітив, що вода — то щось хороше, до того ж вода йому завжди подобалася, то вирішив стати торговцем рибою. От і торгує він рибою в Анкламі та зветься Фінке. А Борнемана більше немає. Але його все одно запопали. А як і чому, зараз розповім, тільки тримайтеся міцніше, щоб зі стільця не впасти.

Треба ж було такому статися, щоб його пасербиця приїхала найматись у прислужниці до Анклама. Подумати тільки — світ такий великий, а вона опинилася саме в Анкламі й зустріла там воскреслого торговця рибою, а той чоловік уже сто років тут живе, він про Нойґард і думати забув. А дівчина тим часом виросла і випурхнула з родинного гніздечка. Звичайно, він її не впізнав, а от вона його одразу впізнала й каже: «Скажіть, будь-ласка, ви часом не наш батько?» А він: «Тобі що, клепки бракує?» Але вона не вірить, тоді він погукав свою нову дружину й аж п'ятьох дітей, і всі вони в один голос засвідчили: «Він — Фінке, торговець рибою». Так, Отто Фінке, його кожен у селі знає. Його звати Фінке, а Борнеман уже давно як на тім світі.

І хоч він нічого поганого тій дівчині не зробив, вона не заспокоїлась і жодні свідчення її не переконали. Пішла вона собі, а що насправді в дівочій душі коїлося — того ніхто не знає, проте думка про вітчима міцно засіла у неї в голові. Взяла вона і написала листа до кримінальної поліції Берліна, відділ 4 а: «Я часто купувала рибу в пана Фінке, але хоч я його падчерка, він не вважає себе моїм батьком і обманює мою матір, бо в нього п'ятеро дітей від іншої». Все скінчилося тим, що свої імена діти ще змогли зберегти, а от із прізвищем справа вийшла кепська. Тепер вони звуться Гундт[191], та ще й із «дт» у кінці — таке було дівоче прізвище матері, до того ж вони враз стали позашлюбними дітьми; про таких сказано в Громадянському кодексі: «Позашлюбна дитина та її батько не вважаються родичами».

І так само, як той Фінке, живе собі наш Франц Біберкопф — у мирі та спокої. Напав був на нього хижий звір і руку йому відгриз, а потім він того звіра приструнив, тож звір тепер і сичить, і гарчить, і за ним плазує. Ніхто з тих, що товаришує із Францом, не бачить, як він того звіра приструнив, лише один чоловік знає. Франц ходить твердим кроком і свою вперту голову не схиляє. Він усе по-своєму робить й очі щирі має. А один чоловік, якому він нічого лихого не зробив, той усе загадується над питанням: «Чого йому треба? Чого ж йому треба від мене?» Він бачить усе те, чого інші не бачать, і все розуміє. Яке йому діло до м'язистої потилиці Франца, до його міцних ніг, до доброго сну? Але все це його чогось дратує, він не знаходить собі спокою. Цього