Айзек Азімов - Фундація та Земля

— І ви використовували своє усвідомлення через Блісс, щоб втручатися в події під час нашої подорожі й формувати їх так, як вам більше подобалося?

Деніл химерно по-людськи зітхнув.

— Я небагато міг, пане. Мене завжди стримували закони робототехніки. І все ж я послаблював навантаження на розум Блісс, трохи додаючи обов’язків собі, щоб вона могла впоратися з вовками на Аврорі та косміком на Солярії ефективніше й із меншою шкодою для себе. На додачу я вплинув через Блісс на жінок на Компореллоні та Новій Землі, щоб вони поставилися до вас прихильніше й ви могли продовжити подорож.

— Я мусив здогадатися, що це не моя заслуга, — сумовито всміхнувся Тревіз.

Деніл сприйняв це без сумного самоприниження.

— Навпаки, пане, це здебільшого були ви. Обидві жінки від початку були до вас прихильні. Я лише посилив уже наявні поривання — це майже все, що можна безпечно вчинити в межах законів робототехніки. Через ці обмеження, та й із інших причин, я привів вас сюди зі значними труднощами й дуже опосередкованими діями. Кілька разів дуже ризикував вас втратити.

— А тепер я тут, — сказав Тревіз. — Чого ви від мене хочете? Підтвердити своє рішення на користь Галаксії?

Завше безвиразне обличчя Деніла якимось чином зуміло виявити розпач.

— Ні, пане. Самого рішення більше недостатньо. Я привів вас сюди як тільки міг у своєму нинішньому стані через дещо значно відчайдушніше. Я помираю.

2

Можливо, через те, наскільки буденно Деніл це сказав, або ж через те, що після двадцяти тисяч років життя смерть не здавалась трагедією тому, хто приречений прожити менш ніж пів відсотка від цього періоду — у будь-якому разі співчуття в Тревізові не ворухнулося.

— Помираєте? Хіба машина може померти?

— Я можу припинити існувати, пане. Називайте це як забажаєте. Я старий. Жодна розумна істота в Галактиці, що була живою, коли я вперше здобув свідомість, уже не живе — ані органічна, ані роботична. Навіть мені бракує постійності.

— Тобто?

— Жодну частину мого тіла, пане, не оминула заміна — і не один, а багато разів. Навіть мій позитронний мозок заміняли в п’яти різних випадках. Щоразу вміст мого попереднього мозку вбудовували у новий до останнього позитрона. Щоразу новий мозок був потужнішим та складнішим за старий, щоб мати більше місця для спогадів і швидше ухвалювати рішення та діяти. Але…

— Але?

— Що розвиненіший і складніший мозок, то нестабільнішим він є і швидше вироджується. Мій нинішній мозок у сто тисяч разів чутливіший за перший і в десять мільйонів разів потужніший, однак тоді як перший мозок протримався понад десять тисяч років, нинішньому тільки шістсот, і він безпомильно старішає. Із досконалими записами кожного спогаду за двадцять тисяч років та наявним досконалим механізмом згадування мозок заповнений. Здатність знаходити рішення швидко слабшає, а здатність випробовувати та впливати на свідомість на гіперпросторових відстанях слабшає ще швидше. І я не можу розробити шостий мозок. Подальша мініатюризація наштовхнеться на глуху стіну принципу невизначеності, а подальше ускладнення напевно означатиме майже негайний занепад.

Пелорат здавався відчайдушно стурбованим.

— Але, Деніле, Гея напевно зможе продовжити справу без вас. Тепер, коли Тревіз зважив і обрав Галаксію…

— Процес просто забрав забагато часу, пане, — відповів Деніл, як і завжди, не виказуючи жодних емоцій. — Мені довелося чекати повної усталеності Геї попри неочікувані труднощі, які виникали. Поки було визначено людину, здатну ухвалити головне рішення — тобто містера Тревіза, — стало вже надто пізно. Однак не думайте, що я не вжив заходів для подовження тривалості життя. Я поволі згортав свою діяльність, щоб зберегти, що можна, для невідкладних ситуацій. Коли я вже не міг покладатися на активні заходи задля збереження ізоляції системи Земля/Місяць, то вдався до пасивних. Упродовж років людиноподібних роботів, які зі мною працювали, одного за одним було відкликано додому. Їхніми останніми завданнями було вилучати всі посилання на Землю з планетарних архівів. А без повноцінної підтримки з нашого з товаришами-роботами боку Геї бракуватиме необхідних інструментів для втілення розвитку Галаксії швидше, ніж за безмежний період часу.

— І ви все це знали, коли я ухвалював рішення? — спитав Тревіз.

— Задовго до того, пане. Гея, звісно, цього не знала.

— Але навіщо тоді був увесь цей фарс? — розсердився Тревіз. — Яка з нього користь? Відколи я ухвалив рішення, то прочісував Галактику в пошуках Землі та її, як я думав, «таємниці», не знаючи, що таємниця — це ви, і намагався підтвердити своє рішення. Що ж, я його підтвердив. Тепер я знаю, що Галаксія абсолютно необхідна, і здається, це все було намарно. Чому ви не могли дати Галактиці та мені спокій?

— Бо я шукав вихід, пане, і продовжував діяти, сподіваючись його знайти. Гадаю, знайшов. Замість замінити свій мозок ще одним позитронним, що непрактично, я зіллю його з людським — непідвладним Трьом законам. Це не лише додасть моєму мозку потужності, а й виведе на геть новий рівень здібностей. Саме тому я привів вас сюди.

— Тобто ви хочете влити людський мозок у свій? — Тревіз здавався шокованим. — Змусити людський мозок втратити індивідуальність, щоб ви отримали двомозкову Гею?

— Так, пане. Це не дасть мені безсмертя, але дозволить прожити достатньо, щоб утворити Галаксію.

— І для цього ви привели сюди мене? Хочете привласнити мою незалежність від Трьох законів і мою здатність до суджень ціною моєї особистості? Ні!

— Однак ще мить тому ви казали, що Галаксія необхідна для добробуту людства…

— Навіть якщо це так, на її утворення потрібен довший час, а я на час свого життя лишуся особистістю. З іншого боку, якби вона утворилася швидко, індивідуальність втратила б уся Галактика, і моя втрата стала б частиною неуявно більшого цілого. Однак я точно ніколи не погоджуся втратити особистість, поки решта Галактики зберігатиме свою.

— Тоді все так, як я і думав, — відповів Деніл. — Ваш мозок не зіллється як слід із моїм, і в будь-якому разі від нього буде більше користі, якщо ви збережете незалежну здатність до судження.

— Коли ви передумали? Ви сказали, що привели мене сюди для злиття.

— Так, усього лише на повну використовуючи мої суттєво ослаблі сили. Та все ж коли я сказав: «Саме тому я привів вас сюди», прошу, не забувайте, що за галактичним стандартом слово «вас» означає також множину, а не лише однину. Я мав на увазі всіх вас.

Пелорат заціпенів на місці.

— Справді? — перепитав він. — Тоді скажіть мені, Деніле, чи матиме злитий із вашим людський мозок доступ до всіх ваших спогадів — за всі двадцять тисяч років, аж до легендарних часів?

— Звісно, пане.

Пелорат повільно видихнув.

— Це задовольнить пошуки всього життя, а для цього я радо пожертвую власною особистістю. Прошу, подаруйте мені честь розділити з вами мозок.

— А Блісс? — тихо спитав Тревіз. — Як щодо неї?

— Блісс зрозуміє. — Пелорат вагався не більше секунди. — У будь-якому разі їй буде краще без мене — за де­який час.

— Ваша пропозиція, докторе Пелорат, щедра, але я не можу на неї погодитися, — похитав головою Деніл. — Ваш мозок старий і проживе щонайбільше два чи три десятиліття, навіть злитий із моїм. Мені потрібне дещо інше. Дивіться! — вказав він. — Я покликав