Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

було застати і не за панською роботою, наприклад, любила доїти корів – відтак ставала джерелом руху, який передавався слугам та робітникам: віддавала короткі накази, одного посилала туди, іншого – сюди, визначалася робота, заняття, отже, ніби диригент, завдавала ритму життю дому, майже безшумно сновигаючи, як велетенський надутий пухир, туди й сюди, а майже безшумно тому, бо про її наближення вістив легкий подзвін ключів, які матилялися при її поясі. Всі безвідмовно улягали цьому ритму – ходили, бігали, нахилялися, розгиналися, щось підіймали, щось несли чи тягли, рубали, знімали, вішали, складали, різали, пекли, варили, хапали, тримали, в’язали, розв’язували, волочили, котили, наливали, мішали – від чого в повітрі стояв шум, гам, стукіт, шамрання, шарудіння, сплески, рипи, тупоти, рев худоби, вереск свиней, іржання коней, ляскоти – і всю цю махину приводила в рух матінка. Отож не раз мені доводилося спостерігати, як татко, прокинувшись, плентався на ганка і там на кілька хвиль завмирав, ледь розтуливши рота й дивлячись на метушню довкола себе, що закінчувалося голосним і солодким позіханням, що, зрештою, знаменувало і його пробудження, часом і він входив у ритми цієї варвітні, а часом і ні – все залежало від настрою, тож траплялося, коли матінка не вправляла і його в якесь діло, повертавсь у дім, заходив до кабінету, сідав за стола і безмовно сидів, дивлячись невидющими очима перед собою, аж доки не гукали до сніданку. Сніданки, обіди, полудники і вечері однак відбувались у чинному спокої, завжди з молитвою, тут, здається, ритм завдавав батько: неквапний, розмірений, статечний – всі за столом мали сидіти чинно, не бавитись і не чинити шкод, правильно користуватися столовим приладдям і не вставати, доки батько не дозволить, не дозволялося також швидко їсти. По обіді матінка на півгодини засинала, а може, не так засинала, як забувалася, сидячи в роздольному кріслі й закинувши голову. Рот її розтулявся, очі заплющувалися і не раз у того розтуленого рота залітали мухи, що будило матінку. Але безпристрасно муху випльовувала і знову поринала у забуття, при цьому не хропла, а якось характерно булькала ротом. Тоді вдома все завмирало і, коли й собі не спало, то ходило навшпинечки. Але коли минали виділені півгодини, очі матінки миттю розплющувалися, власне повіки в неї ніби підскакували, вона шумно й енергійно підіймалась із крісла, щоб знову завести, як годинника, свою домову махину.

Зі смертю батька все ніби обвалилося: матінка на якийсь час утратила до господарства й домашніх занять інтерес, передала догляд старшим дочкам, отож усе, хоч і робилося, але абияк; сама ж часто й довго молилася, інколи просто нерушно сиділа, як оповідала Варвара, у своєму кріслі, але не заплющуючи очей, і погляд у неї ставав точнісінько такий, як у батька, коли він, ще не прокинувшись доладу, бездумно сидів за столом у своєму кабінеті.

Часом наказувала запрягти просторого свого повоза і їхала до хатини іконника, де годинами дивилася, як той малює свої образи, не промовляючи при тому й слова, а що маляр і сам був вельми маломовний, то матінка пробувала в тиші – це її вмиротворювало, і вона вважала, що в ті хвилини її навідувала благодать, адже перед очима оживало творче чудо, а це не могло не приносити їй добро-даної настроєності – це й було те єдине, що давало їй змогу сяк-так розтерпнути. І так тривало до описаного вище балу, коли до неї підступив Константій Петрович Борозна і запросив до танцю. Той танець мав рішуче значення для матінки – вона змирилась із своєю втратою, запросила Константія в управителі, він поселився в одній із хат нашого двору, і матінка знову відчула біля себе нормальну чоловічу присутність, і махина дому знову закрутилася, як і раніше – так і творився той лад із хаосу, бо чоловік для виконання діла ощаджує рухи і здебільшого робить їх стільки, скільки належить, щоб завдання виконати, а жінка виконує ту ж таки справу, вживаючи в сотню разів більше рухів – мені навіть дивно, що при такій активності й рухливості матінка зберігала немалу огрядність.

Отже, як парадоксально не звучить, саме пристрасть матінки до святих речей, обрядів і потреба в молитві, які довели її до Києво-Печерської лаври, і стали призвісниками її занепаду, що очевидно, й відкрило доступа до її здорового тіла хворобам. До того треба додати ще одну причину: коли не враховувати звичайного входження у старші літа, тобто старіння, що завжди супряжене з хворобами, матінчин статус бджолиної матки нашого вулика значною мірою підірвав Іван Михайлович, можливо, й без зумисності, бо слідував звичайним законам порядку речей, і то з простої причини, що син чоловіка жінці ніколи не замінить навіть при умові, що того сина вона надзвичайно любить і куди більше за чоловіка. Іван Михайлович, як то кажуть "для відводу підозри", часом звіщав, що материним улюбленцем був я, як найменшенький, – цей висновок він зробив після поділу маєтку, що його учинила матінка перед смертю, адже не тільки золотий батьківський годинник, але дідівсько-батьківське обійстя перейшло до мене, про що я вже писав, але насправді улюбленцем, як Варвара у батька, був у матері він, її первісток, а може, став улюбленцем через те, що завдавав матінці найбільше гризот. Річ у тім, що діти, а ще такі численні, були для матінки частиною її вулика, а отже й господарства. І вона не мала змоги виділяти їм забагато уваги, через що той вивід ріс напівдико, хоч і мав кількох няньок; відповідно й виходило, що батько й мати з того виводу вибрали когось милішого серцю. Я ж удома, у виводку, провів тільки дитячі літа, згодом жив у відриві від родини, матінка із розпачливими звертаннями до мене не зверталася та й не міг їй допомогти, а матінка, втративши одну й другу підпору, не мала іншого виходу, як замінити її сином. І поки той воював за її честь по судах, усе було в гармонії, коли ж переміг, то почав, за народним висловом, "кирпу гнути" і поступово виходив із сфери повелінь матінки, не завжди супроводжував її в поїздках по володіннях, багато речей вирішував самостійно, матінки не питаючись, не раз і нещасливо, і тільки потім про те сповіщаючи; одне слово, поступово ставав самостійним господарем, який цілком міг обійтися без матінки і лише формально визнавав її пріоритет, а у бджолиній родині дві матки в одному вулику жити не можуть, молодша забирає частину рою і вилітає геть – матінка чудово знала, що це