Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

на її ім’я, де життя Павла Романовича Острожного оцінюється в десять мільйонів доларів.

— Прошу підписати всі три примірники, — нагадав Джім, походжаючи навколо столу з попільницею в руці: він був надто охайною людиною й не любив, коли попіл з цигарки сипався на підлогу. — Третій примірник, з вашого дозволу, леді, зберігатиметься в сейфі містера Оулта, котрий, як ви помітили, вже підписав документи і гарантує виплату зазначеної суми на випадок, якщо раптом зміниться Президент, а новий кабінет не захоче виконувати розпорядження своїх попередників. Звичайно, хай буде все гаразд, але ви знаєте про трагедію Малькольна… Документи матимуть силу протягом усього часу, доки зазначені особи працюватимуть у своїх лабораторіях. Але ні перший, ні другий не повинні знати про угоду — це анти-гуманно по відношенню до вчених.

— Я почуваю себе зрадницею, Джім, — мовила Тійока, але Катя вловила фальш у її словах.

— Даремне каяття, — заперечив Френк. — Уявіть становище Мері Куант, якби вона не повелася розумно за день до того, як її чоловік залишився у бункері полігона.

Тійока наповнила келихи вином.

— Пропоную випити за те, щоб ті папери, які ви, Джім, сховали до теки, залишилися вам на згадку з нашими автографами.

— Дай боже, — докинув Френк і весело подивився на Катю. — Вище голову, місіс Росія!

— Кет українка, — підказала Тійока.

— Ага, от ви й попалися! — засміявся Френк. — Ви знаєте про Україну тому, що Японія, м’яко кажучи, запозичила українську вишивку й непогано заробила на експорті національного вбрання, не питаючи дозволу обкрадених. Японці вас ошукали, фотографуючи вітрини ваших салонів народного мистецтва. У японців чудові фотоапарати й плівка, місіс Кет. А радянський народ дуже довірливий і ніколи не страхує себе від непередбаченого. Чому у ваших майстрів нема патентів на свої роботи?

— Ви хочете нас посварити? — здивовано запитала Катя. — Ні, японці нас не можуть обікрасти, як ми — їх: вишивку творить народ, містер Френк, а народ наш щедрий і не буде позиватися з тими, хто запозичив його красу. Носіть усі на здоров’я наші вишиванки, а ми не збідніємо од того, що хтось на цьому заробив. Нехай переймають люди все, що милує око і тішить думку. Тільки не сталося б так, щоб далекі наші нащадки по знайденій вишивці й почутій пісні відроджувались на згарищах нації…

— Ви — патріот! — Френк поляпав млявими пухкенькими долонями. — Браво, Кет!

— А ви переграєте, Френк! — обізвався Роджерс Оулт, що непомітно вернувся. — Міс Кет, як господар, запевняю, ви не будете мати неприємності сидіти у товаристві мого компаньйона.

Френк узяв зі столу теку з підписаними бланками страхових полісів, енергійно розкланявся з жінками й вийшов, залишаючи після себе гіркаво-млосний дух випаленої сигари. Оулт докірливо похитав головою:

— Президент дуже добрий чоловік і панькається зі своїми підлеглими. Але зауважте, леді, новоспечений агент нашої фірми ніколи не брав хабарів. Рідкість серед тієї свити, що має справу з грішми. За це я і поважаю Джіма. І ви не гнівайтесь на нього, Кет: його нервує служба, вас гнітить пустеля, але у нас одна планета, і треба вчитися терпіти одне одного. Я збагнув це вже на старості літ. Треба бодай терпіти. Про любов тут годі й згадувати.

Оулт несподівано заокруглив очі, ніби забув найголовніше:

— А ходімо в ліс! У справжній ліс, де нема ні піску, ні обов’язків, ні умовностей і де можна відчути солодку печаль землі. Сьогодні зранку я читав Роберта Пенна Уоррена. — Високий Оулт виструнчився й продекламував речитативом рядки, які вивчив давно:

Дрозди, до зустрічі! І буде порожнє небо наді мною, Допоки не настане час прилинути сюди вашим зграям, Які мені посвідчать, що знову обернувся рік І що тільки в ім’я Смерті ми ім’я Кохання пізнаєм.

Оулт замовк, настовбурчивши плечі й тримаючи руки в кишенях піджака. Тійока тихцем підійшла до господаря рожевої зали, обережно, але владно взяла його під руку.

— Я не хочу печалі, Роджерс. Я бажаю разом з вами воскреснути в осінніх хащах несходимого лісу.

— Так, саме так, — ніби отямився Оулт і подав другу руку Каті. — Ходімте, ніжна Кет. Вам сподобається у лісі. Ми підемо берегом річки. Якщо захочеться, ми зможемо пересісти в човен. Особисто я люблю ходити пішки. Можна завжди зупинитися й роздивитися все, що тобі впаде в око.

— Я люблю ходити стежкою, — сказала Катя. — Не дорогою, а саме стежкою, біля якої живуть неполохані метелики, птахи і звірі.

— На дорогах зараз багато чаду й грому, — погодився Оулт. — Я все чекаю, коли на землі скінчиться нафта. Тоді б чимало доріг стали стежками. На жаль, я до цього вже не доживу.

— Ніхто не знає, до чого доживе, — різко обірвала Тійока.

А Катя відчула, що кожної миті білі троянди на паркеті можуть обвуглитися, а їхній креп нагадуватиме улюблені троянди Президента…

XLIV

Мері Френк не сподівалася, що все відбудеться так швидко й просто. Стояла з Глендом біля зовнішніх залізних дверей і напружено вслухалася в підземний гуркіт. Він то наближався, і тоді навіть двері тремтіли, як від велетенського потяга, що проноситься під арками невидимого мосту, то даленів і закінчувався раптовим ударом, схожим на обвал гори.

Гленд дивився широко розкритими очима на кущ тремтливого полину, здогадуючись про трагедію, яка може статися за важкими дверима, що зачинилися за Павлом Острожним і Кукудзі Тонако. Несподівано для себе Гленд зрозумів, що полини не тремтять, а ледь похитуються під вітром, а ноги стоять на землі твердо, їх не проймає дрож, не було ніякого обвалу, хоча уже сорок сім секунд минуло після