Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

постріли. Десь у кімнаті на першому поверсі з жалібним дзвоном осипалось на підлогу віконне скло, і писклявий тенор жалібно заголосив:

— Мене поранили! Чуєте, я поранений! Поранений…

— Гасіть світло!

— Та погасіть світло, ідіоти! — закричав хтось внизу.

Світло погасло. Будинок виповнив страх і непевність. Хто атакує? Звідки? Ніхто не знав. Лейтенант підбіг до вікна. Біля будинку, підсвічений бузковим сяйвом, лежав сніговий килим, по ньому перебігали людські постаті. Падали і, позначивши місце спалахом пострілу, знову перебігали, наближаючись до будинку. Тут Віллі Крафт згадав про автомат, який залишив на столі, поруч з шинеллю. Але там його вже не було. Інстинктивно помацав рукою під столом, думаючи, що в боротьбі з рудою фурією скинув його на підлогу. Проте і там автомата не було. Лейтенант не міг навіть подумати, що зброя може опинитись у руках Інгрід, а коли побачив спрямований на нього автомат, хапатися за пістолет було вже пізно.

— Дай сюди автомат, шлюхо! — кинувся до неї.

У відповідь автомат коротко плюнув вогнем, і лейтенант Крафт звалився на підлогу. А Інгрід так і залишилась стояти із зброєю в руках, не маючи сили зрушити з місця. Цей Крафт був першою у її житті людиною, яку вона убила власними руками.

Час ішов, а на другий поверх ніхто не піднімався. Певне, внизу, почувши чергу, вирішили, що їх лейтенант водо вогонь з вікна по тих, що наступали. Трохи пізніше Інгрід збагнула: як тільки відіб'ють атаку, згадають про Крафта і прийдуть сюди. Це примусило її підійти до дверей. На першому поверсі лупали чиїсь голосні накази, чувся тупіт, крики, суха тріскотня пострілів, короткі автоматні черги і неврастенічний регіт кулеметів. Там точився бій.

Кілька секунд Інгрід стояла дослухаючись, а потім, сама не знаючи чому, вийшла з кабінету і опинилась на верхній площадці сходів. Перша сходинка під ногою рипнула так голосно, що в неї зупинилося серце. Їй здалося, що на той рип сюди збіжаться солдати з усіх кімнат, від усіх вікон, та як з'ясувалось, нікому в сум'ятті бою до неї не було ніякого діла. Осмілівши, Інгрід стала потихеньку спускатися вниз, маючи намір проскочити до підвалу. Адже туди повели Касяна і Ролфа. Що вона робитиме, якщо там зустріне вартового, не уявляла, проте твердо вирішила йти їм на допомогу. Все це вона робила в напівнепритомному стані.

Ще коли її вели нагору, помітила, що вхід до підвалу під сходами, якими вона зараз спускалась. Залишалось зробити кілька кроків і вона відчує під ногами кам'яні сходинки. Було темно. Її навряд чи хто помітив би, та треба ж було такому статися — знадвору раптом влетів солдат і завмер перед нею, неначе божевільний. Обох розбив параліч страху, і якусь мить вони стояли один перед одним закам'янілі. У солдата були дикі очі, спотворене жахом обличчя. Він убіг, щоб сповістити про якусь страшну новину, але, побачивши перед собою дуло автомата, втратив здатність говорити. Інгрід натисла на спуск. Автомат ударив пучком вогню. Падаючи, солдат теж полоснув чергою біля її ніг. Не пам'ятаючи себе, кинулась у підвал. Тут темрява була ще густіша, ніж у коридорі. Відчуваючи під рукою холод цегляної кладки, дісталася до дверей і побачила її розчиненою навстіж.

— Ролфе? Кассію! Де ви?

— Лягай!

— Граната!

З темряви кричало одразу кілька чоловік. Хтось, кого вона не могла бачити, з силою штовхнув її в бік від дверей і притис до кам'яної стіни. В цю мить стався вибух. Білі клуби ядучого диму вирвались з глибини підземелля разом з вогнем і криками. Той, хто закрив Інгрід від осколків гранати, застогнав і сповз на підлогу. Вона не бачила його обличчя, але знала — це Ролф.

— Що? Що з тобою?! — закричала, намагаючись вільною рукою підтримати його. Але він уже стояв навколішках.

— Ролф! — голос Інгрід був сповнений відчаю.

Він схопив її руку, притис до грудей.

— Не кричи, не треба…

— Ти поранений?!

— Спина… — простогнав Ролф.

Вона провела рукою по його лопатках і відчула на долоні тепле, липке.

— Кров…

Підкосилися ноги і вона опустилась на коліна поруч із Ролфом. З важким стогоном вирвалося з грудей ридання. Хтось вихопив у неї з рук автомат і кинувся сходами вгору. За ним побігло ще кілька чоловік. Ролф теж поривався за ними, але звестись на ноги в нього вже не було сили.

— Ти залишайся тут, — говорив він Інгрід. — Подивись, тут повинні бути поранені…

— Заспокойся, Ролфе. Ти увесь в крові… Зажди, я зараз перев'яжу. Бинт! У кого є бинт?

— У мене в кишені френча, — почула позад себе слабий голос.

З темряви дивились сповнені страждання очі.

— Бери… Мені він уже… — Голос чоловіка слабшав з кожним словом, очі згасали, він помирав.

Ролф усе ж підвівся, зробив кілька кроків до сходів і раптом упав лицем на камінну підлогу. Кинулась до нього, пригорнулась щокою до його щоки.

— Ролфе…

Він скреготав зубами, аби но закричати від болю.

— Розріж мені куртку. У мене за поясом ніж…

З глибини підвалу хтось кликав на поміч, хтось просив добити, чийсь різкий, сповнений страждання голос наказував усім мовчали і слухати його наказ, а нагорі ухали гранати, розсипався частий скрегіт автоматів. Падала зі стелі штукатурка, суха задушлива пилюка. Інгрід ковтала сльози. Вона розм'якла і безвільно сіла на підлогу. Розуміла, що треба щось починати, якось допомогти Ролфу, пораненим, що лежали поруч у темряві, але не могла зрушити з місця, не було сили, лиш пересохлі губи шепотіли:

— Потерпи, Ролфе… Потерпи, любий…

Знову нагорі вибухали гранати, і знову сипались на голову пісок і вапно. І раптом усе замовкло. Інгрід здалося, що вона оглухла. И будинку настала повна тиша. В