Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Не плутайте грішне з праведним, Я справді мав завдання від американської розвідки і націоналістичного центру в Мюнхені, однак жодного з них не виконав. Навпаки, при першій нагоді здався органам радянської безпеки і прийшов до вас не сам, а привів на налигачі Тура.

— Це теж могло входити у план вашої підстави. Вам просто торували стежку до генерала. А Тура вам звеліли здати для прикриття далекосяжних планів американської розвідки.

— З генералом Семенякою я зустрівся не з власної волі і не внаслідок якоїсь операції, як ви кажете, а тому, що, прочитавши мій звіт, він вирішив залучити мене до справи як радиста…

— Все це нам відомо, — урвав Андрія слідчий. — Нас цікавить інше…

— Я бачу.

— Що ви бачите?

— Що вас цікавить інше… Проте я до того непричетний.

— Це ще треба довести.

— Що, власне, я маю доводити?

— Нам з вами, молодий чоловіче, доведеться добре попрацювати, аби довести вашу непричетність. Я бачу, ви людина щира, і тому ставлю вам пряме запитання. Чи не думаєте ви, що ваші американські шефи використали вас, так би мовити, на темні очі?

— Ні, я так не думаю!

— А як ви думаєте? — слідчий знову глянув на Андрія поверх окулярів.

— Я думаю, що все це — маячня, фантазії… та й годі.

— Здатність фантазувати — не остання якість справжнього розвідника. А ви, я бачу, мали справу з професіоналами високого гатунку.

Андрій розхвилювався. Розумів, що перш ніж зустрітися з ним, цей слідчий усе добре продумав і зараз крок за кроком утягує його в якусь пастку, поставлену не лише на нього, Андрія Гаркушу. У цій підлій грі він тільки пішак.

— Молодий чоловіче, раджу вам зізнатися, — промовив Корбець. — Слідство врахує ваші щиросердні свідчення і, можливо…

— Мені нема в чому зізнаватися. Я написав правду.

— Ви певні? А раптом щось забули, суттєве для…

— Для чого?

— Для справи, звичайно… Особисто вашої справи… Не забувайте, ви прийшли звідти як професійний, вишколений шпигун. Одного цього досить, аби дати вашій справі логічний хід. Логічно і те, що ви звільнили Леміша і надали йому можливість утекти з дому лісника Яцківа.

— Як я розумію, ви шукаєте лише логіки, абк виправдати вже готове рішення. Ви з цим сюди приїхали…

— Я приїхав до вас не в гості — виконую особисте доручення генерал-лейтенанта Мешіка.

— А хто такий Мешік?

— Нині міністр внутрішніх справ УРСР.

— То виходить… коли я не помиляюся, генерал Семеняка його заступник. Мені говорили, що він заступник міністра…

— Бачу, за час вашого перебування в підпіллі ви таки відстали… Семеняка був заступником міністра державної безпеки. Але вже нема ні того міністерства, ні тих, хто його очолював.

— Як то нема? — скочив на рівні Андрій.

— Після смерті Йосифа Віссаріоновича Сталіна сталися суттєві зміни. Утворено міністерство внутрішніх справ. Його очолив Лаврентій Павлович Берія.

— А Семеняка?! — вихопилось у Андрія. Слідчий розсміявся, і цього раку досить щиро.

— Семеняка? Ну, хто такий Семеняка? До справи залучаються старі, перевірені кадри, з якими Лаврентій Павлович працював ще до війни у наркоматі. Докорінно змінюється ситуація. За обставин, що нині склалися, таким, як Семеняка, навряд чи знайдеться місце в системі. Та що там, знайшлося б місце на свободі. Власне, від вас я не маю чого приховувати. У нас є дані про зв'язки Семеняки з американською розвідкою, а вам… Вам рано чи пізно доведеться засвідчити, що йшли ви з-за кордону саме до нього, до Семеняки. Ви мене зрозуміли?

Андрієві перехопило подих. Він хотів закричати, що все те брехня, страшна, безсовісна неправда, підла вигадка чийогось гадючого розуму, проте всі слова застрягли в горлі.

— Ну, то будемо говорити чи ні…

— Про що нам із вами говорити?

— Я, здається, ясно сказав, про що. Ми закриємо очі на той очевидний факт, що ви, а не хто інший, звільнили Леміша і дали йому можливість втекти. Ми ладні подивитися крізь пальці й на все інше, але ваші свідчення проти генерала Семеняки мають для нас…

— Вимагаєте від мене підлості. Схиляєте до обмовлення чесної людини.

— Хто вам сказав, що він чесна людина?! Ви молодий і ще дуже наївний…

— Можливо, наївно в наш час вірити, що у світі існує правда і щирість. Можливо… Однак я не такий наївний, щоб не зрозуміти, до чого ведете ви. Страхаючи мене Лемішом, якого я не звільняв… розуміючи, що довести свою непричетність до його втечі я ніяк не можу, ви приготували мені, як соломинку для потопаючого, роль брехуна, підлого наклепника і хочете моїми руками… Ні, з вами мені говорити нічого, я говоритиму тільки з міністром.

. — Високо скачете, хлопчику. Не раджу!.. Втім… — Корбець замислився. — Зрештою, це ваше право. Я доповім. Але доведеться зачекати, міністри так одразу не приймають.

— Я зачекаю…

— Аудієнцію можна прискорити, — слідчий дістав аркуш паперу, ручку, простягнув їх Андрієві. — Пишіть.

— Що я маю писати? — відсахнувся Андрій.

— Я продиктую… Міністру внутрішніх справ УРСР, генерал-лейтенанту Мешіку… Я, Гаркуша Андрій Максимович, маю зробити заяву…

— Яку ще заяву?

— Стосовно колишнього заступника міністра… Семеняки… у зв'язку з чим, прошу особистої з вами зустрічі. Гадаю, це прискорить справу…

Андрій заходився писати, проте зупинився на півслові. Ніби хто прищемив йому серце. «Гострять ножа на генерала Семеняку, який повірив тобі, згорьованому, збитому долею, що після стількох років поневірянь по