Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

справа лежала руда кам'яниста земля, що де-не-де поросла убогою і теж рудою травою. Часом прошмигне польова миша чи ховрашок. Ховрашки поводились зухвало. Сяде на задні лапки, подивиться-подивиться на хлопців, потім свисне голосно і гулькне в нірку, ніби дражниться.

— Ну, що ж. Бачу я, що не діждемося ми хлопців. Ходімо самі..

— Ходімо, — радо погодився Гена. Йому вже не так цікаво було побачити катакомби, як швидше бути дома.

Вони пішли в напрямку до невисоких голих узгір'їв, які видулися на землі химерними горбами.

— Отам і починаються катакомби, — показав рукою Сашко. Справді, незабаром вони побачили довгастий темний отвір. До нього треба було дертися крутими схилами.

— Втомився я. Мабуть, не долізу… — почав було Гена, але в цю ж мить він зненацька шарпнувся вбік, упав, закричавши щось невиразне, і поповз на чотирьох, оглядаючись назад виряченими від жаху очима.

Сашко спершу нічого не зрозумів. Здивовано глянув на Гену, потім — округ себе, та раптом і сам мимоволі позадкував. Величезна гадюка водила головою туди й сюди за кілька кроків від нього. Її сіре в чорненькій лусці тіло з зигзагоподібною чорною смужечкою вздовж спини майже все лежало на землі, обвивши кілька невеликих камінців, а голова хиталася то вправо, то вліво. Тонкий роздвоєний язичок зникав у гострому відкритому роті і швидко з'являвся знов. Здавалося, ще мить — і гадюка блискавкою майне в повітрі.

Сашко, отямившись, наче підкинутий тугою пружиною, відскочив назад — блідий, але весь зосереджений. Не відриваючи погляду від гадюки, він миттю нахилився, схопив у руку камінь і що було сили жбурнув його навмання. Камінь упав поряд з гадюкою. Він не завдав їй ніякої шкоди, але, видно, роздратував, бо тварина зненацька витяглася всім тілом, зіперлася на хвіст і стрибнула чомусь не до Сашка, а до Гени, наче саме в ньому і вбачала свого найголовнішого ворога.

Гена заверещав несамовито, але з місця зрушити не зміг. Його жирне, завжди рожеве обличчя зробилося сірим від рясного холодного поту. А округлені очі застигли і стали ніби скляні.

Сашкові потрапила під руку суха гілляка. Він широко розмахнувся нею і, старанно цілячись в голову гадюці, кинув. В голову він знову чомусь не попав. Але й це було добре. Страшна голова прошипіла щось загрозливе, а лускате довге тіло в корчах обвилося навколо гілляки, сплелося з нею.

— Бий, бий її!.. — закричав Сашко і знову майже підсвідомо жбурнув великий камінь.

Хоч руки в нього тремтіли, тепер камінь влучив прямо в голову. Гадюка забила довгим хвостом об землю, здіймаючи куряву, спробувала підвестись, але безсило вивернулась і зів'яла на землі. Тепер здавалося, що серед сухої трави і сірого каміння лежить вірьовка, яку ворушить вітер.

— Ну, от і все, — сказав Сашко і знесилений сів на землю. Обличчя в нього було бліде, а очі кліпали переможно й весело. — Я думав, що вона тебе вкусить.

Гена не відповів. Він все ще не вірив, що ця страшна пригода скінчилася так щасливо. Йому ще ввижалась трикутна голова з пласким лобом, що погойдувалася в повітрі, як маятник, і гострий чорненький роздвоєний язичок.

— Та вбита ж вона! — нервово й радісно вигукнув Сашко. — Дивись-но сюди — мертва вже!..

Він підійшов до гадюки і підняв її на гілляці, довгу, гнучку, тепер уже зовсім не страшну. Раптом йому захотілося, щоб ось тут, близько біля нього, з'явилася ще одна така сама гадюка. Він би й ту вбив. І взагалі, що у цьому особливого — вбити гадюку! Треба тільки не розгубитись… І не тільки гадюка, — хай ще щось страшніше стане на його шляху, він з ким завгодно справиться.

Але боротись було ні з ким. На гілляці висіла лише безсила мертва гадюка.

І Сашко вирішив:

— Ми її ось тут, у кущі, заховаємо, а потім з собою заберемо і в школу віддамо. От буде здорово!..

— А вона не оживе? — недовірливо спитав Гена, який уже отямився трохи після пережитого і тепер стояв кроків за три від Сашка, не знаючи, що робити далі. Йому й підійти хотілося, але ляк ще тримав його в своїх пазурах.

— Тепер уже не оживе. А здорово ми її прикінчили… Та коли б і вкусила, то це нічого. Треба тільки швидко отруту висмоктати.

— Як висмоктати? — не повірив Гена.

— А так: висмоктуй і випльовуй. Аби не ковтнув. А ковтнеш хоч трохи — каюк!

— Ти звідки знаєш?

— Пхи! Звідки?! Скільки разів я висмоктував, — сказав Сашко і сам повірив у свою вигадку. — А скільки я вже тих гадюк убив — не злічиш. Ну, та досить про це. Пішли.

— Я не піду, — раптом заявив Гена несподівано твердим, не властивим йому голосом.

— Як це не підеш?

— А так: не піду і все. Ти йди, якщо хочеш, а я — додому.  — Так ти ж без мене й дороги не знайдеш. Та й хлопці тебе затюкають. Скажуть: «От герой, ішов-ішов і вернувся».

Гена задумався. Дороги він таки не знав. І коли говорив, що не піде далі, то розраховував, що, може, й Сашко після події з гадюкою не буде таким твердим у своїх намірах, а погодиться повернутися додому.

Але, як видно, в Сашка такого наміру не було.

Що ж робити?

Гена ще трохи подумав і сказав:

— Ну, тоді дай поїсти.

— А цього вже не буде, — заперечив Сашко. — Ти чув, що я тобі сказав, коли в дорогу вирушали? Чув?.. Так отож і не забувай.

Гена схилив голову, посопів трохи.

— Ну, ходім. Тільки швидше. Бо буде мені дома.

Сашко подумав, що Гені таки справді перепаде на горіхи.