Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

Літописи тих часів розповідають, що такі й схожі на них утечі відбувалися дуже часто, але, як правило, закінчувалися тим, що мотузка обривалася і втікач ламав собі кістки; так, наприклад, відомий англійський алхімік, який служив у нашого імператора, двічі був заточений у фортецю й двічі спускався по мотузці з вікна, але в обох випадках мотузка переривалася і в обох випадках алхімік ламав собі ногу – спершу ліву, потім праву, а може, й навпаки; як відомо, Бенвенуто Челліні теж зламав собі ногу під час уже згадуваної вище втечі з замку Сан-Анджело. Ну, а мотузка, по якій спускався з вежі Петр Кукань із Кукані, не перервалася, хоч вона й була тонка, однак міцно сплетена з кінського волосу, а крім того, досить довга, отож Петр мав усі шанси щасливо дістатися вниз.

І все ж таки, досягши вже середини страшного муру, по якому він спускався, Петр скоріше інстинктом, аніж розумом відчув щось недобре: мотузка немовби якось ожила, ледь ослабла під його вагою, і Петра пойняло почуття непевності й смертельного жаху, і не без підстав, бо обрубок грати, до якого він прив’язав мотузку, був замурований у стіну так само недбало й неглибоко, як і інші кінці ґрат; через те він не витримав і вихилився зі свого гнізда, немов хворий зуб, якого фельдшер щипцями витягує з ясен. Те, що сталося по тому, було вже не сковзанням на руках, не спусканням згори вниз, а карколомним паданням, диявольським летом, при якому Петр тримався за мотузку вже не долонями і не ступнями, а тільки передпліччями й литками і мчав униз майже із швидкістю вільного падіння, болісно натикаючись на вузли мотузки; і це сповільнене вільне падіння перейшло в вільне падіння вже не сповільнене, коли обрубок грати зовсім вивалився із свого гнізда у віконці.

Петр зіщулився і розкинув руки, щоб по змозі не втратити рівновагу й будь-що впасти на підігнуті ноги – так, як його багато років тому вчив друг Франта, син потіпахи Ажзавтрадодому, коли вони ходили разом красти груші й іноді їм доводилося стрибати з дерева й кидатися навтьоки. Але те, що йому легко вдавалося хлопчаком, цього разу вдалося лише наполовину, бо висота, з якої він падав, була набагато більша, ніж висота груші; ноги хоч і ослабили удар, але не змогли зм’якшити його зовсім, отож Петр спершу різко приземлився на власні п’яти, а потім – на кам’яний брук, неподалік від перепиляних ґрат; тієї ж миті впала звільнена мотузка, улігшись перед ним гарною звивистою спіраллю, і шматок залізної грати, який пролетів майже над самісінькою його головою. Це був тяжкий шок, який без сумніву вбив би когось менш витривалого, але Петра він не паралізував – Петр не відмовився від свого наміру; у цю хвилину він думав тільки про одне – яке це щастя, що мотузка теж упала, бо вона стане йому в пригоді, коли він перелізатиме через мур; і, схопивши шматок грати, до якого й досі була прив’язана мотузка, він квапливо підвівся, щоб тікати далі, але в очах йому раптом потьмарилося, він упав і втратив свідомість.

Прийшовши до тями, Петр відчув приємний повільний рух і погойдування, й за хвилину до нього дійшло, що цей повільний рух і погойдування спричиняють грубі польові ноші, на яких він, Петр, лежить, і які спереду, у нього в ногах, несе чоловік у темно-сірому мундирі, шпичастому шоломі й кільчастому панцері без рукавів – точнісінько так були вдягнені двоє стражників, які заарештували його в банківському домі синьйора Лодовіко Паккйоне і грубо вкинули у в’язницю; начальник цих грубіянів, здоровань з підковоподібними вусами, які облямовували його м’ясистий рот, ішов з правого боку від нош. Побачивши, що Петр розплющив очі, він сказав таке:

– Нічого не бійтесь, синьйоре да Кукан, лежіть спокійно й не ворушіться, я послав по лікаря, це особистий лікар синьйора начальника фортеці, в нього золоті руки, він вас огляне й зробить усе, що треба.

«Це гумор катів, іронія неуків», – подумав Петр. Він знав із чуток, що коли деліквента тягнуть до катівні, то катові поплічники мають звичку бридко жартувати: «Постараймося, хлопці, щоб синьйорові в нашім славнім товаристві було якнайвеселіше», – говорять вони, прив’язуючи рокованого до драбини, або: «Зігріємо цього сердегу, щоб не хапав дрижаків», – коли збираються присмалити своїй жертві смолоскипом бік. Щось подібне діялося зараз і з Петром: під цим «лікарем із золотими руками», який зробить для нього все, що треба, начальник стражників, без сумніву, мав на увазі головного ката, страхітливо жорстокого і здібного на вигадки душогуба. Петрове становище справді було жахливе; та обставина, що, як видно, вони знали його ім’я, свідчила про те, що йому приписували не лише викрадення безіменного акредитива, але й, – і цього він найдужче боявся, – убивство герцога Танкреда; виходить, він уже ніколи не зможе виправдатись і скрутити в’язи Джованні Гамбаріні, аби помститись йому за підлу, віроломну зраду. Від думки про це його охопила така шалена лють, що він раптом відчув себе здоровим і дужим. «Хай буде що буде, а мені ніщо не завадить померти, як личить чоловікові», – сказав він подумки і сів на ношах.

– Зупиніться, – звелів він стражникам, які його несли. – Я бачу, ви не знаєте синьйора Петра Кукана да Кукан, якщо гадаєте, що, стрибнувши з вашої сміховинної вежки, він зашкодив своєму здоров’ю.

Начальник поблажливим жестом дав стражникам зрозуміти, щоб вони не зважали на маячню пораненого і обережно несли його далі, але ззаду раптом озвався знайомий голос:

– Eh bien,[121] ви що, не чули, що вам наказав мосьє де Кюкан?

Петр зіскочив з нош, виявивши при цьому, що, крім відбитих сідниць, інших серйозних пошкоджень у нього немає, й побачив капітана д’Обере, який, приязно всміхаючись, стояв на своїх лелечих ногах у товаристві невисокого, худорлявого патера з жовтуватими мішками під стомленими очима, затіненими гострокутним клобуком, члена ордену єзуїтів. Петр на радощах міцно, по-чоловічому обійняв капітана.

– Справді, як