Галина Василівна Москалець - Діти

Зенику теж нічого не бракувало: метр вісімдесят п’ять на зріст, інструктор з самбо. Зараз він був трохи блідуватий — не виспався. Від його ніг у чорних шкарпетках ширився запах поту. Боб зауважив невдоволену міну Вадика, що сидів коло нього. Вадик був його другом і консультантом при зйомках. Компанійський хлопець і абсолютно безкорисливий. Боб мав над ним владу і був його богом.

Скромно сиділи Ірка з Даником. Боже, яка це була колись дівчина! Вогонь. А на що зійшла? Розтовстіла у міщанському середовищі. Все борсається і ніяк не виборсається. Коли нагло вмер її впливовий татусь, якось одразу зів’яла, притихла. Чоловік у неї неперспективний, суцільна сірятина. З тих сільських дядьків, що їм аби черево напхати. Тоді вони щасливі, вважають, що бога за бороду вхопили… Зараз Даник сяє, як нова копійка. Інститут нарешті закінчив. Втім, свій хлопець. Ніколи не відмовить. Боба він дуже виручив, коли той будував дачу. Цемент, цегла і таке інше. Даник міг дістати й унітази, й газову плитку. Ось що значить мати транспорт у руках! Остап прийшов найпізніше. Хлопець готується до аспірантури: очі — як у святого мученика. Також не дурний: працює лікарем і преться в аспірантуру. Кандидат на головного лікаря. Боб не дуже сподівався, що той прийде, але в Остапа, видно, з’явився настрій розважитись. Сам колись признався, що мріяв стати кіноактором, але мати не дозволила. Він схожий чимось на Ісуса Христа. Бракує лише тернового вінця на голові.

Ну а Марта сьогодні в формі. Вишневого кольору сукня, золотий ланцюжок, туманець в очах. Добре, що не товчеться зараз на кухні, а сидить спокійно, сповнена гідності й неприступності.

— Ну, поїхали! — сказав Боб, вимкнув світло І клацнув клавішею магнітофона. Кімнату сповнив чарлстон. Засвітився екран, і всі побачили чорного пуделя, що мчав по зеленому газоні, смішно перебираючи лапами.

Нарешті він перебіг газон і зник у під’їзді. Через хвилину вернувся, несучи в зубах парасольку. Всі засміялись, бо це було так оригінально!

Невдовзі з під’їзду вийшла уся Бобова родина. Він сам ніс валізу, Марта, у вузеньких джинсах, котрі підкреслювали всі її принади, тягнула лозяний кошик з їжею (кінокамера на мить зафіксувала пляшку коньяку «Наполеон», що височіла серед накрохмалених серветок), малий закинув на плече вудки. Ось вони уже сидять в машині абрикосового кольору, тільки чорний пудель облизується коло відчинених дверцят.

— Собака — символ вірності. Я вгадала? — радісно прошепотіла Стелла.

— Угу… — буркнув Левко. — Ти — геніальна!

Директор кінотеатру сидів нерухомо, нічим не виявляючи своїх емоцій.

Рука Марти висунулася з машини, вхопила пуделя за огривок і посадила коло себе.

Щось тріснуло в апараті, й екран погас. Тільки музика й далі весело дзижчала.

Юра вигулькнув із свого куточка і запропонував свої послуги.

— Я сам! — відмахнувся Боб.

— Подумаєш! — пирхнув той і перечепився об Стеллині ноги.

— Юрочко, ти як ведмідь!

— А ти як страус! — буркнув Юра і впав на стілець.

Екран знову засвітився, і всі побачили воза, запряженого шкапою. Магнітофон завів якусь тягучу циганську пісню. Довгий час показували тільки колеса. І тут музика знову змінилась на мелодію в стилі «диско». Тепер уже по небу летів реактивний літак.

«Банально! — позіхнув Філька. — Компіляція з рекламних фільмів».

…На траві снідала Бобова родина. Чорний пудель ганявся за метеликом. Потім на екрані знову віз.

— Вони що, возом туди їхали? — спитав Даник жінки.

— Не заважай!

Він знизав плечима.

Боб краєчком ока спостерігав за глядачами. «Кретини! Що вони розуміють у мистецтві?!»

Та ось засиніло море. Три білотілі постаті на фоні чорних пляжників.

«А Марта в купальнику нічогенька, — подумав Жора. — Ноги трохи криві, але це пікантно».

На жаль, Марта зникла. Малий Боря пірнав у масці під воду, ловив крабів.

Потім було ще багато екзотики й музики, але великого ентузіазму вони не викликали. Кінчався фільм дощем. Пудель бігав по калюжах, а Бобове сімейство стояло, обнявшись, під однією парасолею і щасливо усміхалося.

— Мда… — сказав директор кінотеатру, коли ввімкнули світло. — Техніка, звичайно, на рівні. Тобі б, друже, режисером бути.

Засміявся Боб:

— Що я, дурний? Знаєте, яка то каторжна робота? Це моє хобі, не більше. Так собі забавка!

— Такого фільму масовому глядачеві не покажеш. Твердолобий, — втрутилась Марта. — Ми для друзів, й онуки майбутні нехай подивляться. Лише камера півтисячі коштує, а скільки мороки. Розкажи, Бобе, як ми пса знімали!

Боб розгладив бороду і повів: