Кріс Тведт - Коло смерті

— Отже, іншими словами, ви вважаєте це змовою?

— Так, — кивнув я.

— Перепрошую, Бренне? Кажіть голосніше!

— Я сказав — так, вважаю це змовою.

— Може, й теорію маєте, хто б міг стояти за цією змовою з метою зашкодити вам? Напевно, ж такі думки приходили вам до голови останніми місяцями…

Раптом уся ця вистава стала мені впоперек горла. Мене бісила ледь вловна іронія у голосі Ґармана, вічно зведена угору брова, що мала б демонструвати ввічливий скепсис; трафляло від того, що мене обводять довкола пальця, як дурного осла, і я вперше за весь цей довгий день трохи зірвався.

— Так, звісно, такі думки снували в моїй голові! — підвищив я тон. Я й сам чув, що перейшов на надто високі регістри, і голос ледь-ледь тремтів. — Та я майже ні про що інше не думав за останні півроку. Однак не знаю, хто насправді за всім стоїть. Це може бути будь-хто, хто мене не терпить. Це можете бути ви, як на те пішло…

— Тут не йдеться про те, наскільки я вас терплю чи не терплю, Мікаелю Бренне. Правду кажучи, я нічого не маю супроти вас, — Ґарман усміхнувся мені з нальотом смутку в усмішці, ніби йому насправді мене шкода, але обов'язок понад усе. — Але я маю багато чого проти вашого вчинку.

Цього разу було вже зовсім легко витлумачити вираз очей Ульва Ґармана. Я бачив його задоволення, незмірне задоволення собою. Та воно й не дивно. Він розіп'яв мене на хресті перед усією громадськістю, і, якби всього мене не сковувало апатичне заціпеніння, я б, напевно, відчув фізичний біль.

Рюне Сейм підвівся, повільно й важко.

— Гадаю, прокурор закінчив, — мовив він, обернувся до Ґармана, чекаючи його ствердного кивка. — Я хотів би приступити до допиту підсудного трохи згодом, якщо суд не проти.

Після вечері я подався до контори. Не тому, що мусив, не тому, аби щось терміново залагодити, а тому, що не мав чого вчепитися. Крихітний кабінетик був завалений документами й брудними філіжанками з-під кави. Я заходився прибирати. Поскладав папери в теки, попідшивав у скорозшивачі, викинув до смітника жовті папірці з нотатками й незрозумілими записами-нагадуваннями, усілякий непотріб, який неймовірно швидко нагромадився на моєму столі. В одній з шухляд пані Сьоренсен знайшов пластикові мішки й згріб туди сміття. Збоку здавалося, ніби я готуюся до переїзду. Можливо, так воно й було. Не багато ж з мене буде користі та втіхи для Сюнне після оголошення присуду.

Потім я виніс брудний посуд до маленької кухоньки-мансарди позаду рецепції. Коли прийшла Сюнне, я саме мив філіжанки. Вона стала в дверях, приголомшено дивлячись на мене.

— Миєш посуд?

— Як бачиш!

— Господи, Мікаелю, ніколи не думала…

— Що?

— Ніколи й не думала, що ти знаєш, як це робиться…

Помивши посуд, я витер руки й навідався до Сюнне.

— Над чим працюєш?

— Над Ароном Сьорвіком. Маю намір закінчити цього тижня складання запиту на перегляд його справи.

— Звідки такий поспіх?

— Бо цього тижня у мене з'явився вільний час. З понеділка судові справи посиплються градом. А ти чого тут?

— Та, просто… сама знаєш… не можу всидіти на місці. Вирішив трохи прибрати в себе…

— То й добре. Можеш допомогти мені з запитом. Як на те пішло, ти знаєш справу краще за будь-кого.

Саме те, що треба. Я й так не мав, чим зайнятися, то вже ліпше заритися з головою у роботу, ніж гризтися проблемами й думати про катастрофу, яка невідворотно наближалася.

Кілька годин ми зосереджено працювали. Спершу склали разом диспозицію. Потім я заходився писати проект подання, а Сюнне, тим часом, гортала теки, вишукуючи документи, які ми збиралися подати разом з запитом. Я не відразу поринув у роботу, а втягнувшись, забув про все на світі. Коли Сюнне зазирнула до мого кабінетика, виявилося, що минуло майже дві години.

— Кава в мене?

— Знову бруднитимеш посуд? — дорікнув я, але підвівся, розправив затерплу спину й рушив до її офісу.

— Я тут подумала про допит, якого нема в документах, — озвалася Сюнне.

— Що? — думками я витав деінде.

— Подружня пара… ти знаєш, про кого я кажу.

Орнітолог з дружиною…

— Вііґ-Сьоренсен.

— О, власне. Про допит ми знаємо лише з її слів…

— Чого б це їй брехати?