Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

— Послухай, чого це вони? — я підозріло глянув на Боба.

— Не клей дурня, — діловито відповів той. — Поки ти ходив до туалету, я, звісно, трохи покропив за тим столиком. Добре, що поки не вийшов дух, за нього сіли ці крихітки, а не Руді Болонки, чи як ти їх називаєш. Поки немає твоєї секс-бомби, давай підсядемо до них.

Значить, ця штука діє безвідмовно. Я вже збирався з ним погодитися, та помітив чотирьох здорованів із непристойно широкими плечима, що підсіли до їхнього столика. Що це були за хлопці! Справжні шафи, на які натягли костюми і пов’язали краватки. Двоє всілися на вільні місця, а двоє інших узяли попід руки «наших» дівчаток і безцеремонно виштовхали за двері. Я не панікер, і ця сцена навряд чи схвилювала б мене — хто знає, що за справи могли бути в дівчат із тими шафо-хлопцями, коли б четвірка, як близнюки схожа на цю, хвилиною пізніше таким же чином не звільнила стола справа. Моє занепокоєння ще зросло, коли Боб штурхонув мене в бік і зробив знак озирнутися. Позаду сидів дев’ятий брат-близнюк і, тримаючи кого б ви думали? — нашу Дебору за лікоть, щось говорив, киваючи в наш бік. У Дебориних очах світився жах.

— Це той тип, що тоді виліз із річки в акваланзі, — пояснив Боб. Голос його звучав хрипко, наче він щойно зжер увесь лід, що був у «Чайці» на цей вечір. — Не докладу розуму, як вони знайшли нас.

Я теж не міг уторопати, що коїться. Озирнувся ще — ми були оточені, похмурі погляди дев’ятки найменше могли віщувати щось добре. Не виражали ніяких почуттів. Якщо судити по пиках, то весь оцей виводок — наслідок шлюбу Кінг-Конга і качконосого гадозавра.

«Пора давати чосу», — вирішив я, та не встиг зметикувати, яким чином це можна зробити. На подіумі з’явилася Янголятко, хоч до вистави була ще добра година. Вона усміхнулася. Цього не могло бути: вона усміхнулася нам із Бобом! Я протер очі. Мабуть, це сон. Ми не в Ч., а на острові Борнео, я шах Ірану, а Боб — позашлюбний син герцогині Йоркської.

Вона спустилася з подіуму в зал і, я не міг повірити в це, попростувала до нашого столу. На ній була лише напівпрозора накидка. Вона мене ошелешила, і навіть не тілом, що наче підсвічувало накидку зсередини. Рухалася з грацією пуми. В її рухах відчувалась така сила, що, здавалося, від нашого столу залишиться купа трісок, а вона, нічого не помітивши, піде далі.

Дяка богові, Янголятко зупинилася і, виставивши стрункі ноги, всілася на вільний стілець коло нашого столу. Боб похлинувся коктейлем, і мені довелося стусонути його кулаком по спині.

— Привіт, хлопці, — сказала вона. — Чи не вип’єте зі мною?

Чи не вип’ємо ми з нею? Це звучало, як глузування. Звичайно, вип’ємо. А якщо вона ще врятує нас від нащадків Кінг-Конга…

Метрдотель ніс за нею тацю з трьома келихами. Дивний був метрдотель — здоровило з поглядом садиста. Схожий на «нашу» дев’ятку. Просто не ресторан, а якийсь кінг-конгарій. Треба попереджати, прибити табличку біля входу: «Нормальним вхід суворо заборонений!», або «Обережно! У дворі — виводок звіроящерів.»

Ми взяли по келиху і випили. Я поставив свого і, помітивши, що вона лише пригубила, спитав, чи не хоче прогулятися з нами на свіже повітря. Безглузде запитання. Принцесу Кашмірську я, мабуть, запитав би, чи не знайдеться в неї запалити.

Вона нічого не відповіла, лише сиділа і з непідробною цікавістю споглядала. Метрдотель бовванів позад неї і теж не спускав із нас очей. Я відчув себе піддослідним слимаком, якого щойно наштрикнули на голку і поклали під лупу. І таки зрозумів, що й до чого, та було запізно. Перед очима вже кружляли чорні кола. Їх ставало всі більше і більше. Схоже, перш ніж покласти під лупу, піддослідним комахам додають у коктейль пару крапель якоїсь отрути. Останнє, що пам’ятав — Боб мішком сповзає під стіл, метрдотель схиляється над ним і видобуває з кишені флакон «Марини». Я хотів звестися, та не зміг — кілець більшало та більшало і, нарешті, вони заповнили все навкруг.

Якщо повернення свідомості вважати підняттям завіси, то другий акт трагедії почався на білій яхті з російським трикольором на щоглі. Сонце вже наполовину сховалося за обрій, з чого я зробив висновок, що з тих пір, як ми випили коктейль, минуло не більше години. Навпроти сидів пристебнутий наручниками до поручнів Боб. Зі свого місця мені було видно дах міського річкового вокзалу. Значить, яхта стояла біля причалу. На кормі, де ми сиділи, поруччя було обшите металевими шпалерами, які затуляли нас від берега.

Я шарпнув руки. Металеві браслети. Ми сиділи, як брати-близнюки, пристебнуті наручниками до різних бортів. Я підвівся, наскільки дозволяли браслети, і визирнув за огорожу. Набережною прогулювалася жінка з колискою, а на лавці сиділи хлопець і двоє дівчат. Міг би заволати про поміч, та вони, якби почули, навряд чи збагнули б, звідки це. Прудко поночіло, і з темрявою розтала й ця примарна надія на допомогу.

Сеанс самоспостереження перервався гуркотом двигуна, і за кормою завирували буруни. «Мабуть, вивезуть кудись,» — подумав я. Як виявилося, був про них занадто доброї думки. Озирнувся — від рубки до нас прямувала Янголятко в джинсових шортах і чорній майці без тасьминок, вочевидь замалій для її розкішного бюста. Вона була зваблива, як ніколи. Мені завжди подобалися майки без тасьминок на дівчатах її комплекції. За нею чимчикувало троє нащадків Кінг-Конга. Їхні суворі погляди, яку більшовиків на гранітних барельєфах, не віщували нічого доброго. В одному я впізнав метрдотеля, що подавав нам питво.

— Ви, хлопці, втрапили в халепу, — промовила Янголятко мелодійним, наче заспівали янголи на небесах, сопрано. — Ну нащо було чіпати того ящика? Добре, хоч знайти вас не було