Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

name="anotelink75" id="anotelink75" href="#n_75" title=" Тепер Ена. ">[75] за найновішими відомостями про місце табору та пересування короля Хлодіона.

Від часу одруження Євдокії та Гунеріха раптова вилазка франків з Токсандрії в напрямку Аксони була першим серйозним порушенням федератами римського миру і легко могла стати прикладом для віднедавна спокійних аланів та бургундів. Щоб заздалегідь запобігти усяким подальшим заворушенням у північній та східній Галлії, Аецій вирішив особисто виступити проти франків, яких мав намір розгромити і налякати на майбутнє так, аби надовго запевнити безпеку Бельгіки, а одночасно дати пересторогу іншим федератам. Хотів-бо на якийсь час покинути Галлію і перебратися до Іспанії, де новий магістр обох військ Віт, наступник Меробада, насилу обороняв тарраконську провінцію від короля свебів, підтримуваного все небезпечнішими селянськими повстаннями. А на трохи дальше майбутнє Аецій планував нову війну проти Теодоріха і жорстоку помсту всьому візіготському народові за мученицьку смерть Літорія…

Власник Каризіаку знову почав розповідати про «Іліаду» та свою працю.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Аецій. — Нащо кому потрібен твій переклад?

— На те, щоб за двісті-триста літ нові покоління, які не вмітимуть читати грецькою, збагнули всю велич і чар поезії Гомера та довідалися про подвиги Пелеєвого сина[76], Одіссея і Діомеда і ще інших не з огидних скорочень Капелли й Дарія, а у всій повноті образів, створених Гомером…

Аецій засміявся.

— Про Гомера ні я, ні мій учитель-граматик із Нової Роми, — ніколи й не чули… а ті подвиги Одіссея, Діомеда й інших, яких ти згадував, за двісті літ ще менше цікавитимуть людей, ніж нині, а й нині, воістину, навіть у далекій Персії мудреці, що знають нашу мову, воліють читати те, що про мої подвиги написав Меробад… Уже не кажу про тих, що читають поезію в нас: у Галлії чи Італії…

— Запевняю, що ти не маєш рації, найславутніший патрикію, — гаряче заперечив Каризій. — Твій учитель-граматик, безперечно, знав про Гомера і читав «Іліаду»… Та й ти знав це ім’я, от тільки забув… Христом тобі присягаю, що за років двісті, а, може, й тисячу, люди, що тоді читатимуть поезію, — якщо знатимуть наших і грецьких поетів, то передусім Гомера, а з тих, кого ти назвав, — жодного, крім Марона… Бо любитель поезії навіть через тисячу літ одразу розпізнає, що добре, а що погане, і те погане викине геть зі своєї бібліотеки та своєї пам’яті… І ще скажу тобі, Аецію, — коли хоч один кодекс Гомера вціліє та через віки втрапить до рук переписувачів, — і через тисячу, і через дві тисячі літ буде сила-силенна таких, що пам’ятатимуть і прославлятимуть подвиги Ахіллеса, Одіссея, Діомеда, Аяксів і Гектора, натомість майже ніхто не пам’ятатиме про твої вчинки, так, як ми сьогодні майже нічого не знаємо про галлів п’ятсот років тому чи про етрусків…

Аецій схопився з мармурової лави. Не на жарт розсердився, що ж собі гадає цей молокосос?!.. Але Каризій не дозволив йому озватися.

— Ні, ні, — скрикнув, — не рухайся… вислухай мене до кінця, Аецію. Нарешті… Нарешті я маю нагоду висловити те все, про що думав стільки літ… Та ще й кому??… саме тобі… тобі самому, що так часто бував темою моїх роздумів. Ти не повинен сердитися на мене за ті слова, найславутніший… Я казав те, у що вірю, але не мав заміру тебе образити… Невже ж я міг хотіти тебе образити?! Я тебе?!.. Я, що так тебе люблю та шаную… що так дуже і так давно користаю з твоєї допомоги, я, що краще, ніж хтось інший, — краще, ніж ти сам, знаю, хто ти і в чому твоя найбільша заслуга…

Аецій справді вже й не ворухнувся і до кінця вислухав слова власника Каризіаку. Нерухомо стояв обіч мармурової лави, з якої він, було, зірвався, — так, наче був лише пам’ятником самому собі. З безмежним здивуванням споглядав на вродливого і гордовитого посесора, що палко і пристрасно кидав дивні фрази… Нарешті змусив себе озватися — радше занепокоєно, ніж глузливо:

— Ти, Каризію?… Ти знаєш мене краще, ніж я сам?…

— Так, Аецію, — з жаром підтвердив Каризій. — Зволь-но лише послухати… Хто ж ти такий?… Патрикій імперії, диктатор, пострах ворогів Риму, захисник римського миру, невдовзі ще й вище зайдеш, — може, будеш батьком цісаря… Але чи задумувався ти, хто ти насправді? Ось на імперію зі всіх сторін тиснуть варвари, грабують, нищать, завойовують, — а ти нас од них захищаєш, правда?.. Але чи тільки нас захищаєш?… Ні, Аецію, захищаєш усе, створене віками і десятками віків… не лише римський мир та могуть і славу римського імені, але й Гомера, про якого не знаєш, і етруські статуї, на які ніколи не глянеш, а за які платить сотні фунтів золота константинопольський євнух — багатій Лауз… Ось ти прибув за якийсь тиждень до нападу франків і невже тільки мене врятував?… Лише цю віллу, що так тобі сподобалася?… ні. Аецію, ти врятував променіючу на весь світ красу поезії, закляту в гекзаметрах Гомера… Чи ти тепер розумієш, за що я тобі вдячний?… За те, що, доки ти живеш і воюєш, я можу тут, на окраїні римського світу, на землі своїх батьків спокійно закінчувати свій переклад «Іліади», певний, що, доки ти нас захищаєш, ніщо зле не спіткає ні мене, ні моєї праці… Але, коли тебе забракне, Аецію, то розсиплеться руїною все… імперія, римська велич, Pax Romana, а разом з ними і я, і мій Гомер, і все те гарне, мудре й добре, що під римським захистом створили віки. Тепер розумієш, Аецію, хто ти?… Останній римлянин — осе твоє ім’я!.. Чим довше житимеш, захищатимеш і правитимеш, тим численніше тебе благословлятимуть тисячі вуст і сотні книг… Адже ж ти й так на тридцять літ продовжив життя наше і всього нашого світу… опізнив на якийсь час прихід страхітливої ночі… Слава тобі, останній римлянине!..

І