Ярослав Іванович Ярош - Судний день

class="book">Їх усіх солдати завели в табір, де було вже чимало люду. Гаранджа бачив, як із навколишніх сіл позганяли хлопів та попів. Попи правили службу, а хлопи копали величезну яму. Спочатку Грицько думав, що це для померлих: закопують, щоб не кидалася пошесть, адже спека стояла справді літня. Проте він помилявся: до ями стали зганяти коліїв. Грицько ще деякий час, відганяючи від себе погані думки, вірив, що вони допомагатимуть хлопам копати. Проте коли перші колії додибали до ями, їх почали бити багнетами, стріляти та спихати до ями. Поранені стогнали із дна ями, проте на це ніхто не звертав уваги.

Люди закричали дико і спробували відступити назад, та їх підпихали до ями багнетами, штовхали та били. Вал людських тіл так і покотився в яму, придавлюючи тих, хто був на дні. Дикі крики жаху чулися звідти, жахливі прокльони і плач долинали аж до самого неба.

Гаранджа був у відчаї. Він також кричав, намагався штовхатися, однак проти десятка озброєних солдатів зробити щось було годі. Не знати з якого переляку, але раптом йому прийшла у голову рятівна думка.

– Я казак! Я запорожец! Подождите, я подданный ее величества! Я хочу, чтоб меня судили!

Дев’ятьом солдатам було байдуже до його криків, однак десятий, почувши рідну говірку і розібравшись, що й до чого, раптом схопив Гаранджу за рукав і висмикнув із загального гурту. Упавши долілиць на землю, Грицько краєм ока продовжував спостерігати за екзекуцією. Без жодного жалю і докорів сумління, солдати спихнули всіх до одного в яму.

– Закапывай! – прозвучала команда – і вже самі солдати взялися за заступи…

На цьому ніби все й припинилося. Чомусь солдатам заборонили масові катування і страти. «Чого б це?» – думав собі Грицько, однак відповіді на це поки що не мав. Розуміння прийшло пізніше, коли слідом за московськими військами на Подніпров’я зайшли польські, під командуванням гетьмана Ксаверія Браницького. Оскаженілі пани кинулися мстити за свої кривди, тож катування і страти почалися досі небачені. Москалі їм допомагали, видаючи полонених коліїв, самі ж стояли збоку і мовчки спостерігали.

– Пусть режут друг друга, – говорили між собою москалики-офіцери, потираючи руки.

Увесь цей час Грицько Гаранджа сидів у клітці разом з іншими запорожцями, чекаючи своєї долі. Він вигадав собі нове ім’я та прізвище, а разом із тим нову історію свого життя. Гайдамака розумів, якщо його викриють і передадуть полякам, він помре дуже лютою смертю.

За якийсь час їх і справді опитали, а тоді, зігнавши у колону та скувши кайданами, погнали під конвоєм кудись на північ.

Розправившись із повстанням та роззосередившись по цілому краю, московські війська почувалися досить впевнено. Солдати, що квартирували в Богуславі, знічев’я почали пиячити і грабувати міщан, офіцери ж розмістилися у корчмі покійного орендаря Аврамка. Грали в карти. До того ж не на гроші. Посередині стояла дівчина в самій сорочці: її захопили, коли вона тікала із табору Микити Швачки.

– Как звать? – допитував її один з офіцерів.

– Оксана. Рахіль, – назвала вона свої два імені.

– Жидовка?

– Коли прийшли гайдамаки в Фастів, я прийняла віру благочестиву.

Офіцер вишкірився.

– Подстилка гайдамацкая.

– Ні, – сміливо заперечила дівчина. – Вони шанували мою честь дівочу, а один із їхніх отаманів врятував мого батька.

Він її більше не чіпав, хоча і відпускати не поспішав. Вони п’ятеро сіли грати в карти, про щось балакаючи і сміючись, поглядаючи в її бік. Чого б це? А ще дивно дівчині було від того, що коли всіх полонених живцем кидали до ями, її чомусь забрав один із офіцерів геть.

Гра закінчилася.

– Я выиграл, господа. Значит, мне и быть первым, – сказав переможець, потираючи руки..

– Вам сегодня везет. Ничего, я буду вторым: чувствую, сейчас карта попрет, – гукнув інший.

Лише тепер Оксана зрозуміла, на що вони саме грали: вона і була тим призом. Переможець підійшов до неї, скидаючи мундир.

– Говорят, гайдамаки разбежались и попрятали свои сокровища. А ты, красавица, твои сокровища с тобою иль тоже спрятала?

При цих словах він гладив її по шиї, а тоді одним натренованим рухом зірвав з неї сорочку. Оксана лише скрикнула і спробувала прикрити рукою свої голі груди, як москаль сильно схопив її за руку, заламав і поклав дівчину на стіл.

– Пусти!!! – крикнула Оксана.

– Давай! Люблю, когда девка орет. Ух, хороша чертовка!

При цих словах він учепився рукою в її сідниці, а тоді заходився розсовувати жертві ноги та розстібати власні штани.

Надворі було темно. Біля корчми стояли вартові – прості солдати. Вони чули дівочі крики з корчми, однак, ясна річ, заглядати не поспішали. Звикли. Було вартових двоє – зовсім молоді хлопці. Подумки вони були вже вдома: десь у Калузі, чи Тулі. Але хтозна, коли доведеться знову побачити рідну хату.

Жоден з них не помітив, як до них з-за рогу підкрався чоловік у чорному, схожий на ченця. Він дочекався, доки один із вартових повернеться до нього спиною, тоді підкрався тихенько, затулив йому рота, а тоді черкнув ножем по шиї. Солдат лише здригнувся в його руках, а тоді його тихенько опустили на землю. Інший це бачив, однак встиг лише рота розкрити, як в повітрі просвистів ніж і впнувся йому в шию.

Оглянувшись по сторонах, чоловік у чорному тихенько прошмигнув у корчму, захопивши сокиру, що стриміла в колодці для рубання дров.