Джон Гришем - Інформатор

сьогодні, якийсь чоловік проникнув у мій дім і обшукав у ньому кожен сантиметр. Я знаю про це, бо в будинку є приховані камери, а завдяки спеціальному додатку на телефоні можна переглядати відео з них наживо. Той чоловік нічого не вкрав, адже це не звичайний злодій. Він також нічого не знайшов, бо я, зі зрозумілих причин, не зберігаю важливі речі вдома. Ми з Кулі почали планувати цю маленьку пригоду багато років тому й були дуже обережними. Саме тому з’явилася система домашньої безпеки, одноразові телефони, віддалене зберігання документів та багато інших заходів і звичок.

— З вами живе ще хтось?

— О, ні. Я самотня, розлучена, дітей немає.

— У вас є якісь припущення, ким був той чоловік?

— Жодних. Гадаю, я б упізнала його. Хоча сумніваюсь, що мені випаде така нагода. Впевнена, що він працює на Дюбоса в той чи інший спосіб, і гадаю, що вони все ближче підбираються до мене. Інформацію, яку я повідомила Кулі та Маєрсу про Клаудію, могло знати лише вузьке коло людей. Я одна з них. Співчуваю з приводу смерті вашого друга.

— Дякую.

— Мені справді шкода. Він був би живий, якби я не вирішила здати суддю.

— А навіщо вам це?

— Це довга історія. Залишимо її на потім. Зараз мені потрібна порада, я не маю до кого звернутися, окрім вас. Ховаюсь у мотелі, бо не змогла залишитися вдома на ніч. Не знаю, що робити завтра. Якщо я не вийду на роботу, то видам себе. За вісім років роботи я лише кілька днів була відсутня, а Клаудія і так уже мене підозрює. Якщо ж я піду на роботу, то ризикую опинитися на її території, а це примушує мене нервувати. Що як ці люди, ким би вони, в біса, не були, вирішили мене позбутися? На роботі я легка здобич — прийшла і пішла. Ви ж знаєте, якими небезпечними бувають дороги.

— Скажіть, що ви захворіли, дуже заразний вірус. Таке може трапитися з кожним.

Джо Елен усміхнулася. Так просто — чому вона сама про це не подумала? Можливо, через те, що голова йшла обертом і все було як у тумані.

— Можна й так, а що далі?

— Продовжуйте переміщатися.

— Чи знали ви, що Кулі заховав пристрій для стеження в автівці Клаудії? Він заплатив за нього 300 доларів і встановив за одну хвилину. Простіше простого. Ви знали про це?

— Ми знали, що за нею ведеться спостереження. Проте не здогадувалися, хто це робить і яким чином.

— Я лише хочу сказати, що простежити за людиною нескладно, тож постійно переміщатися — це не вихід. Вони можуть підкинути мені «жучка» в машину, зламати телефон, що завгодно зробити. Дюбос має гроші й може купити будь-що. Я почуваюся дуже вразливою, міс Стольц.

— Називайте мене Лейсі. У вашому мотелі є бар?

— Здається.

— Посидьте у барі до закриття. Якщо якийсь вродливий ставний хлопець почне до вас клеїтися, запросіть його до себе в номер і проведіть ніч разом. Якщо не пощастить, сідайте в автівку і знайдіть цілодобовий ресторанчик, можливо, якийсь заклад, де зупиняються далекобійники. Вбийте час. Можливо, у мотелі є нічний клерк, тоді залишайтесь у фойє до світанку. А вранці зателефонуйте мені.

— Це я можу.

— Просто залишайтеся у людному місці.

— Дякую, Лейсі.

Розділ 37

Як і домовлялися, Клайд зустрівся з Хенком Сколі на розлогому будівельному майданчику, приблизно за три кілометри на захід від Панаса-Сіті й півтора кілометри на північ від затоки. Величезні вивіски попереджали про відкриття «Медового гаю», тобто житлового комплексу з чудовими будиночками, фантастичними магазинами, полем для гольфу, і все це за кілька хвилин їзди від «Смарагдових берегів». Віддалік бульдозери рівняли ліс. Трохи ближче робітники облаштовували тротуар і стічну канаву. Поблизу головної дороги споруджувались будинки.

Клайд зупинив свою автівку й пересів у чорний «мерседес» Хенка. Вони проїхали по одній із небагатьох вимощених вулиць, проминаючи дюжини будівельних вантажівок і фургонів, припаркованих навмання у багнюці. Сотні робітників працювали, не покладаючи рук. Ближче до кінця вулиці будинки були майже завершені, а у самому кінці стояли три моделі, що сяяли, як нова копійка, — їх використовували, щоб привабити покупців. Хенк залишив авто на під’їзній алеї, і чоловіки зайшли всередину будинку. Двері в гараж були відчинені. У помешканні не було ані людей, ані меблів.

— Йди за мною, — сказав Хенк, і обоє піднялися сходами нагору.

Бонн Дюбос чекав у порожній спальні господарів. Він дивився у вікно, ніби милувався тим, з якою шаленою швидкістю на землі виростають нові будинки. Вони привіталися, потиснули руки, Бонн навіть усміхнувся і загалом, здається, був у гарному настрої. Клайд не бачив його майже рік, та за цей час Дюбос зовсім не змінився. Стрункий, гарна засмага, сорочка Поло, штани кольору хакі — звичайнісінький заможний пенсіонер.

— Що у тебе на думці? — запитав Бонн.

«Жучок» вмонтували у годинник Timex, який Клайд носив на лівому зап’ястку; він був ідентичний тому, який був у нього останніх три роки. Клайд не розгледів, які годинники мали Бонн і Хенк, і був упевнений що на