Маріо Пьюзо - Сицилієць

довго не зможуть побачитися. Вона плакала, протестувала, і нарешті Терранова розповів їй, хто він такий. Його коханка була вражена: він завжди був із нею такий м’який, такий ніжний, і все одно він один із ватажків Ґільяно. Вони палко кохалися, що його дуже потішило, а тоді провели чудовий вечір разом з дітьми. Терранова вчив їх грати в карти, а коли вони виграли, заплатив їм справжніми грошима — вони так радісно сміялися з цього.

Коли діти пішли спати, Терранова з удовою знову кохалися аж до самого світанку, а тоді він зібрався в дорогу, і вони востаннє обійнялися біля дверей. Терранова швидко вийшов вузенькою вуличкою до собору на центральній площі. Його тіло вдовольнилося, на душі було спокійно. Він розслабився й втратив пильність.

Раптом у ранковому повітрі заревіли мотори. До нього мчали три чорні автомобілі. З усіх боків площі з’явилися озброєні люди, інші вистрибували з машин. Один із них крикнув йому здаватися, підняти руки.

Терранова зиркнув востаннє на собор, на статуї святих у нішах його стін; подивився на сині й жовті балкончики, на сонце, що сходило в лазурному небі. Він знав, що востаннє бачить ці дива, що сім років його удачі добігли кінця. Йому лишалося тільки одне.

Він стрибнув уперед, наче сподівався перестрибнути саму смерть і втрапити в безпечне укриття. Падаючи на бік, він витягнув пістолета й вистрілив. Один солдат похитнувся й впав на коліно. Терранова знову спробував натиснути на гачок, але його тіло прошили сотні куль, роздираючи на шматки, зриваючи плоть із кісток. У чомусь йому пощастило — все сталося так швидко, що він не встиг спитати себе, чи це коханка зрадила його.

Смерть Терранови принесла Ґільяно відчуття приреченості. Він знав, що панування банди скінчилося. Вони вже не можуть вдало контратакувати, не можуть ховатися в горах. Але ж він завжди думав, що вони з ватажками втечуть, що смерть їх не дістане. Тепер він знав, що часу лишилося дуже мало. Він завжди хотів зробити одну річ, тож покликав до себе капрала Каніо Сільвестро.

— Наш час майже вичерпано, — сказав він Сільвестро. — Ти колись казав, що маєш друзів в Англії, які захистять тебе. Тепер саме час їхати. Маєш мій дозвіл.

Капрал похитав головою.

— Я завжди можу поїхати, коли ти будеш в Америці, у безпеці. Я тобі потрібен. Ти знаєш, що я ніколи тебе не зраджу.

— Знаю, — погодився Ґільяно. — А ти знаєш, що завжди мені подобався. Але ти ніколи не був справжнім бандитом, ти солдат і поліцай, твоє серце завжди належало закону. Тож ти зможеш почати нове життя, коли все це скінчиться. А от решті буде важко. Ми довіку будемо бандитами.

— Я ніколи не вважав тебе бандитом, — заперечив Сільвестро.

— Я теж. І все одно, що я робив ці сім років? Я думав, що б’юся за справедливість. Намагався допомагати бідним. Сподівався звільнити Сицилію. Я хотів бути хорошою людиною. Але час був не слушний, і спосіб не той. Тепер мусимо робити все можливе, щоб урятувати свої життя. Тому ти маєш рушити в Англію. Я буду радий знати, що ти в безпеці. — Він обійняв Сільвестро й додав: — Ти був мені щирим другом, і це мій тобі наказ.

У сутінках Турі Ґільяно вийшов із печери й пішов до монастиря капуцинів під Палермо, де мав чекати на звістку від Аспану Пішотти. Один із ченців потай був членом банди й опікувався катакомбами монастиря. У цих катакомбах зберігалися сотні муміфікованих тіл.

Сотні років до Першої світової війни заможні й шляхетні родини мали звичай вішати на стінах монастиря одяг, у якому їх треба було поховати. Після смерті й відспівування мертві тіла привозили в монастир, там були монахи, які зналися на збереженні тіл. Протягом шести місяців їх повільно нагрівали, висушуючи м’які частини. Шкіра в процесі збігалася, риси обличчя спотворювалися до смертної гримаси, іноді жаху, іноді сміху, але однаково страшної для глядача. Тоді ці тіла вдягали в залишені костюми й клали в скляні труни. Труни розташовували в нішах у стінах або ж підвішували під стелею. Деякі тіла садовили на стільці, деякі — притуляли до стін стоячи. Інші у своїх скляних коробках скидалися на пишно вбраних ляльок.

Ґільяно ліг на сирий камінь у катакомбах, голову поклав на труну, як на подушку, і взявся розглядати цих сицилійців, що померли сотні років тому. Там був лицар королівського двору в синьому шовковому брижованому однострої, з шоломом на голові та рапірою в ціпку в руках. Був вичепурений на французький манір придворний у білій перуці й чоботах на підборах. Був кардинал у червоній рясі, архієпископ у митрі. Були придворні красуні, чиї золотаві кучері нині були схожі на павутиння, що душило їхні муміфіковані тіла, як мух. Була юна діва в білих рукавичках та білій нічній сорочці з торочками в скляному ящику.

Ґільяно погано спав обидві ті ночі, які провів тут. А хто б спав ліпше? Тут перебували великі чоловіки й жінки Сицилії за три чи чотири століття, вони всі вирішили, що так уникнуть зустрічі з хробаками. Ця пиха багатіїв, марнославство улюбленців долі. Значно краще померти на дорозі, як чоловік Ла Венери.

Але насправді йому не давала заснути бентежна тривога. Як дон Кроче уникнув замаху на його життя цього тижня? Ґільяно знав, що операцію сплановано ідеально. Він міркував над тим, як це зробити, відколи дізнався правду про різанину на Портелла-делла-Джінестрі. Дона так добре охороняли, що було необхідно знайти слабке місце в усій цій обороні. Ґільяно вирішив, що найкращий його шанс — коли дон почувається цілком безпечно під охороною в палермському готелі «Умберто». Банда мала там одного шпигуна, офіціанта. Він дістав для них розклад дня дона, розташування охоронців. Ґільяно був певен, що з цією інформацією напад буде успішний.

Він зібрав тридцятьох людей у Палермо. Знаючи про приїзд Майкла Корлеоне