Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

Справу було вирішено. У присутності коменданта форту Меллера та інших офіцерів гарнізону лорд Віллоґбі виписав і засвідчив печаткою документ про призначення Блада на пост губернатора. Меллер і його офіцери спостерігали за всією цією церемонією, витріщивши від подиву очі, але свої думки розумно тримали при собі.

— Ну от, тепер змошемо займатися свої справи, — сказав вандер Кейлен.

— Ми відпливаємо завтра вранці, — повідомив його світлість.

Блад здивувався.

— А полковник Бішоп? — спитав він.

— А це вже ваша справа — ви губернатор. Коли він повернеться, можете обійтися з ним на свій розсуд, хоч повісьте на реї його ж корабля. Він заслуговує на це.

— Завдання не з приємних, мілорде, — зауважив Блад.

— Тоді я залишу листа для нього. Думаю, що він йому сподобається.

Капітан Блад одразу ж узявся за виконання своїх обов’язків. Після всього, що тут сталося, насамперед треба було подбати про належну оборону Порт-Ройяла. Він оглянув зруйнований форт і звелів негайно приступити до його відбудови. Потім віддав наказ витягти на берег три французьких кораблі і відремонтувати їх. Після всього цього Блад зібрав своїх піратів і з дозволу лорда Віллоґбі передав їм одну п’яту частину захоплених цінностей, запропонувавши їм вибір: або покинути Ямайку, або піти на службу до короля Вільгельма.

Чоловік двадцять із них вирішили залишитися, серед них Джеремі Пітт, Оґл і Дайк, для яких, як і для Блада, після вигнання короля Якова скінчилися заслання і поневіряння на чужині. Тільки вони, та ще старий Волверстон, що був у Картахені, залишилися в живих із тієї купки засуджених повстанців, які втекли на «Сінко Льяґас» із Барбадоса понад три роки тому.

Вранці наступного дня, коли ескадра ван дер Кейлена закінчувала останні приготування перед виходом у море, у просторий кабінет губернатора, де сидів Блад, зайшов майор Меллер і доповів, що на обрії показалася ескадра полковника Бішопа.

— От і чудово, — промовив Блад. — Я радий, що Бішоп повертається ще до від’їзду лорда Віллоґбі. Наказую вам, майоре, тільки-но Бішоп ступить на берег, заарештувати його і доставити сюди, до мене. Почекайте. — І він поспішно написав записку. — Негайно передайте лордові Віллоґбі на флагманський корабель адмірала ван дер Кейлена.

Майор Меллер віддав честь і вийшов. А Пітер Блад, відкинувшись у кріслі, похмуро дивився на стелю. Так спливло кілька хвилин. Раптом почувся легенький стук у двері, і до кімнати зайшов літній слуга-негр з проханням до його ясновельможності прийняти міс Бішоп.

Його ясновельможність змінився на лиці. Серце його тьохнуло й завмерло. Якусь мить він сидів нерухомо, втупившись поглядом у негра, і не міг промовити й слова, тільки порухом голови висловив згоду прийняти леді.

Коли увійшла Арабелла, Блад підвівся. Його блідість не була такою помітною, як у дівчини, але це тільки тому, що його обличчя було засмаглим. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. Потім Арабелла пішла йому назустріч і, затинаючись, що було незвичайним для такої спокійної і врівноваженої дівчини, надривним голосом сказала:

— Я... я... майор Меллер щойно сказав мені...

— Майор Меллер перевищив свої повноваження, — перервав її Блад. Він намагався вимовити ці слова рівним спокійним голосом, і саме через це вони прозвучали хрипко і неприродно гучно.

Помітивши, як дівчина затремтіла, він враз вирішив заспокоїти її:

— Ви даремно хвилюєтесь, міс Бішоп. Хай би якими б були наші взаємини з вашим дядьком, будьте певні, я не діятиму за його прикладом. Я не зловживатиму своїм становищем і не зводитиму з ним особисті рахунки. Навпаки, мені доведеться зловживати своєю владою, щоб захистити його. Лорд Віллоґбі порадив мені не панькатись з вашим дядечком. Я ж особисто маю намір відіслати його назад, на його плантації в Барбадосі.

— Я... я рада, що ви так вчините. І найбільше рада за вас.

Вона ступила крок уперед і простягла Бладові руку. Він з недовір’ям поглянув на неї. Потім вклонився.

— Розбійник і пірат не сміє торкнутися вашої руки.

— Але ж ви вже не той і не другий, — відповіла дівчина, намагаючись посміхнутися.

— Та, на жаль, не вам я маю дякувати за це, — промовив він. — Думаю, нам нічого більше говорити на цю тему. До речі, можу запевнити вас, що лордові Джуліану Вейду боятися мене теж нічого. Така гарантія, безсумнівно, вам потрібна для вашого власного спокою.

— Заради вас — так. І тільки заради вас самого. Я б не хотіла, щоб ви скоїли щось підле чи повелися нечесно.

— Хоч я — розбійник і пірат? — вирвалось у Блада. Вона в розпачі заломила руки.

— Невже ви ніколи не пробачите мені тих слів?

— Мушу зізнатися, що мені це не так легко зробити. Та після всього сказаного яке це має значення?

Вона з хвилину задумливо дивилась на нього своїми чистими карими очима і знову простягнула йому руку.

— Я їду, капітане Блад. Оскільки ви так милостиві до мого дядька, я повернуся разом з ним на Барбадос. Навряд чи ми з вами коли-небудь зустрінемося. Невже ж ми не можемо розійтися друзями? Знаю, що колись я несправедливо осудила вас. Тому ще раз прошу пробачити мені за це. Може, ви... може, ви попрощаєтесь зі мною?

Здавалося, що Блад стрепенувся і скинув із себе маску жорстокості. Він узяв простягнену руку і, затримавши її у своїй, заговорив лагідніше, з сумом дивлячись на дівчину.

— Ви повертаєтесь на Барбадос, а лорд Джуліан теж їде з вами? — боязко заговорив він.

— Чому ви запитуєте мене про нього? — І Арабелла рішуче глянула в очі Блада.

— Як? Хіба він не виконав мого доручення? Чи, може, він щось наплутав?