Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

"Знаємо що було, та ніхто не знає, що для нас Москва в майбутньому готує, — диктував гетьман. — Я сам чув, як цар на підпивку вигукував: треба б викоренити, казав, треба би мечем і огнем винищити тих злодіїв і тих поганців запорожців. Тому-то, — диктував гетьман дальше, — і рішився я стати в обороні усього нашого українського, козацького народу, за який відповідь здам колись перед Господом Богом. Тому-то я і перейшов на бік короля Карла".

Тут старався він розвіяти тую нехіть, яку могли мати запорожці до шведів, як до народу чужого і іншої віри. "Шведи прийшли до нас як союзники певні й вірні і кривди ніякої українському народові не чинять, не так, як москалі, котрі тепер знущаються над Україною гірше, ніж колись татари. Тому-то, — переконував гетьман запорожців, — всім нам тішитися треба, що маємо такого союзника і користати з нагоди, щоб укупі побороти нашого грізного ворога. Поможіть же нам, славні лицарі запорожці, довершити цього великого діла, поможіть визволити нашу матір Україну з тяжкого московського ярма, щоб усі ми зажили людьми вольними і від нікого не залежними, бо як — ні, то Москва дорешти покасує наші вольності козацькі, полки наші поперетворює у драгунські, винищить нас тяжкими знущаннями катівськими, а недобитків пережене за Волгу".

Гетьман диктував так скоро, що Орлик ледве поспівав писати під диктат.

— А тепер перепишеш цей лист начисто і подбаєш, щоб він попав у руки Гордієнка. Разом з листом післати треба гроші, бо цар їм їх не жалує. Розумієш?

— Знаю, милосте ваша. Доказом того лист, який до вашої милості від запорожців прийшов.

— Це стара партія писала, цареславна. Але ж бо вона не устоїться проти Гордієнка. Молодше товариство за ним стоїть, а він завзятий ворог московського уряду. Вірю, що Гордієнко до нас прийде, лиш біда, що москалі хочуть нас відрізати від Січі. Треба нам з Січею утримати зв'язок.

Орлик притакнув.

— Аз краю які вісті наспіли?

— Недобрі.

— Exemplum? [98]

— Деякі сотники відказують послуху розпорядкам вашої милості, як ось в Опошині, Груні і Котельні.

— Про полтавського полковника теж негарні вісті приходять, народ шумить. Творяться ватаги самочинні й нападають на двори, грабують. Ні проходу, ні проїзду безпечного нема. Помордованих шведів знаходять.

Гетьман, слухаючи тих слів, голову хилив, морщина між бровами глибшала, руки кріпко стискали поруччя.

Орлик глянув і нараз замовк, як ножем урізав. Настала мовчанка. Скупе і бліде світло насилу продиралося крізь шибкк. Деколи тільки долітав несамовитий рев, якби мордували когось...

Хірурги відпиловували відморожені руки й ноги.

Гетьман встав. Глянув на Орлика. Орлик зрозумів, що він щось важного рішає.

— Пилипе! — почав.

— Слухаю вашої милості.

— Важкі часи переживаємо, синку! Вважаймо, щоб не осоромили себе.

Орлик хотів щось відповісти, але гетьман перебив йому.

— Пошукай мені миргородського полковника і попроси, щоб негайно зайшов. Сам-оден, заки старшини на нараду зберуться. Іди!

XIII

— Гу! Яка студінь! — нарікав Апостол, входячи до гетьманської квартири. — Чоботи до землі примерзають.

— Зима, полковнику, поспіху нас учить, а то ми надто вже поспішаємо поволеньки. Миргородці зокрема.

— Пощо спішить! Поспіємо до смерті.

— А діло не вовк, до лісу не втече, — правда? Знаю я, знаю отсю філософію. От бачиш, брате Даниле, коли б ти отеє до мене не йшов, а біг, то; може б, тобі і вуса так не понамерзали.

І дійсно, химерно закарлючені вуса миргородського полковника мали прямо несамовитий вигляд. По обох боках лиць звисали йому якісь два ледяні валки; а на їх кінцях теліпалися якісь блискучі барильця, ніби брильянтами висаджувані гузики при святочній киреї.

Одно око засклепив мороз дочиста, і Апостол даром повікою кліпав і підморгував бровою. Лід не пускав, і в кімнаті таки добре зимно було.

— Як бачу, то зима навіть перед гетьманом респекту не має.

— А невже ж гетьман не такий чоловік, як другі?

— Такий, та інший.

— Колись було. Нині біда усіх нас порівняла.

Апостол замість відповіді відривав лід від своїх закарлючених вусів.

— Я тебе, пане миргородський полковнику, — почав, зміняючи голос гетьман, — попросив отеє на довірочну розмову.

Апостол поклонився злегка.

— Спасибі за честь. Я повсякчас до послуг вашій милості готовий.

— Не сумніваюся. Прости, що турбував у таку ранню годину, але діло важне.

— Тим більша честь для мене, ясновельможний пане. Гетьман позасував двері і присунувся ближче до гостя.

— Заки пічну, прохаю о тайну. Що скажу, будемо знати тільки ми два і Господь Бог у небі.

Апостол підняв шаблю і поцілував перехрестя.

— На тую шаблю ще мій прадід клявся. Впевняю вашу милість, що зайвого слова і волом з мене не добудуть.

— Так воно і повинно бути, не знають люди, що іноді значить одно зраджене слово!

— Такого гріха я на своїй совісті, мабуть, не маю, — відповів обидженим голосом Апостол. Гетьман заспокоїв його.

— Я не про тебе, а загально, бо коли б я тобі не вірив так, і не кликав би до себе. Діло, як кажу, важне, навіть дуже.

Апостол поправився на кріслі.

Цікавість розбирала його, а гетьман нарочно словами грався.

— Ваша милість можуть приступити ad rem [99]. Най мене Бог важко скарає, якщо покажуся негідним довіренності мойого рейментаря.

Гетьман стиснув його за руку.

— Не дивуйся. Всіляко поміж нами бувало.

— Я перечеркнув старі рахунки, — відповів Апостол.

— А я їх подер, — підхопив гетьман. — І тому балакатиму з тобою не як з колишнім супротивником, а як з союзником вірним.

— Радо послухаю, Іване Степановичу... Кажи!

— Важкі часи переживаємо, брате, — почав гетьман. — Дуже важкі. Я ще такої опресії не тямлю.

— Я також.

— Ніби всі сили видимі й невидимі змовилися на мене Невдача за невдачею руйнує мої найкращі наміри.

— Кінець діло хвалить, — потішав гетьмана Апостол.

— Кінець діло хвалить, — повторив за ним гетьман. — Тільки що того кінця якось