Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

— А я вас, Куций, — докинув Стайн.

— Таж ви загинете без нас, хай йому біс! — огризнувся Куций. — Як ви дотягнете в Доусоп свого клятущого човна? Хто вам подаватиме каву в постіль та зрізатиме нігті? Ходімо, Смоку. Вони побояться нас вигнати. Та й у нас умова. Якщо ці трутні вчинять нам таку капость, муситимуть цілу зиму прохарчувати нас.

Тільки-но вони сіли в Бреків човен і відштовхнулися від берега, як хвилі почали перехлюпувати через облавок., Проте це були тільки квіточки, ягідки чекали їх далі. Вхопивши свою неодмінну жуйку, Куций лукаво зиркнув на товариша, й Кітове серце затопила враз щира приязнь до. цієї людини, що не вміла плавати, але вміла дивитись у вічі смерті.

Пороги зустріли їх зливою бризок. Уже зовсім споночіло, й Кіт ледве розрізнив Гриву та звивисту течію, що вирувала крізь неї. Йому неабияк раділося, що він утрапив саме на середину Гриви. Та одразу ж човна загойдало вгору-вниз і почало заливати, аж Кіт мусив щосили налягати на кермо. Тепер він мав лише одне бажання: щоб дядько побачив його в цю мить. Промоклі до рубця, захекані, вони вихопилися трохи нижче порогів; води було мало не до облавка, легші клунки плавали в човні. Куций обережна кілька разів наліг на весла, поки човна знову підхопило, течією, і нарешті він лагідно черкнув дно біля берега. Місіс Брек усе те бачила з кручі, її благання було почуте, і сльоза за сльозою котилися в неї по виду.

— Тепер ви просто мусите взяти гроші! — кинувся Брек до Кіта з Куцим.

Куций так рвучко підхопився, аж човен накренивсь і зачерпнув води, а сам він брьохнувся у воду.

— До біса гроші! — гукнув він. — Несіть сюди віскі! Тепер, як усе позаду, в мене клякнуть ноги, а я не хочу застудитися.

V

Уранці, як завжди, вони рушили майже останні. Навіть Брек, що не вмів правити човном і мав за помічників тільки дружину та хлопчака, навантажив перед ранком свої пожитки й відплив удосвіта. Лише Спраг і Стайн не квапилися. Ніби їм було й невтямки, що ось-ось можуть ударити морози. Вони тинялися без діла, прискіпувалися до служників і тільки заважали їм готуватися.

— Я втрачаю повагу до бога, що створив таких виродків у людській подобі! — блюзнив Куций.

— Зате в тобі він не схибив, — осміхнувся до приятеля Кіт. — І що ближче я придивляюся до тебе, то більше поважаю творця.

— Невже й справді бог не дурно зі мною возився? — зніяковіло допитувався Куций.

Далі їхній шлях пролягав через озеро Ле-Барж. Там не було сильної течії, і якщо стихав ходовий вітер, сорок миль треба було проходити на веслах. Як на те, пора ходового вітру вже минула, — навпаки, їм тепер дув назустріч крижаний північак, що здіймав на озері бурхливі хвилі, і веслувати було майже неможливо. А тут ще пішов сніг; вода на веслах бралася кригою, і доводилося раз у раз зчищати її сокирою. Примушені взятися за весла, Спраг і Стайн видимо огиналися від роботи. Кіт уже знав, як то надягається на весла, і добре бачив, що їхні господарі тільки черкали веслами воду.

Десь за три години Спраг відкинув своє весло й наказав повертатися назад до гирла річки. Стайн підтримав його, і тяжко відвойовані кілька миль пропали. Марними спробами закінчилися і другий та третій день. Тим часом у гирлі зібралася ціла флотилія, щось понад двісті човнів. Щодня їх прибувало від Білого Коня по сорок-п'ятдесят, а дістатися північно-західного берега й не повернутись назад пощастило лише двом-трьом з них. Вода вздовж берегів замерзала на очах. Не сьогодні-завтра мороз міг скувати все озеро.

— Ми проскочили б, якби у них душа не з лопуцька, — сказав Кіт Куцому, коли вони ввечері третього дня сушили біля вогню мокасини. — Хоча б і сьогодні, якби вони не. дали драла. Понатужилися б ще годину-дві й дісталися б західного берега. Вони безпорадні, як діти.

— А певно, — погодився Куций. Він підсунув свого мокасина ближче до вогню й на хвильку замислився. — Слухай-но, Смоку, до Доусона ще сотні миль. Щоб нам тут не замерзати цілу зиму, треба щось робити.

Кіт мовчки глянув на нього.

— Навіщо ми тільки злигалися з ними! — провадив далі Куций. — Кажу-бо, вони здатні лише тринькати гроші та коверзувати, а як до діла — чисті тобі діти. Таж нам ніколи не бачити Доусона, якщо будемо їх слухати.

Вони перезирнулися.

— Ай правда, — погодився Кіт і потиснув приятелеві руку.

Було ще поночі, задовго до світанку, коли Куций загукав:

— Гей, лежні, прокидайтеся! Та хутчіше! Ось ваша кава, ковтайте її, і то мерщій, бо ми вже рушаємо!

Хоч як сердито бурчали виніжені Спраг і Стайн, а все-таки мусили вибратися на цілих дві години раніше звичайного. Рвачкий вітер щодалі дужчав, обличчя припадали інеєм, весла важніли від криги. Три години, чотири, міняючись місцями, змагалися вони зі стихією — один за кермом, другий зрубував кригу, а двоє на веслах. Північно-західний берег усе ближчав. Але й вітрюган лютував, і врешті Спраг не витримав — кинув гребти. Куций підхопив те весло, хоча сам не встиг і передихнути від веслування.

— Ну то цюкайте кригу! — сказав він, передаючи Спрагові сокиру.

— А нащо? — заскиглив той. — Все одно нам туди не дістатись. Ми повертаємо назад!

— Ні, ми пливемо вперед! — заповзявся Куций. — Зрубуйте кригу! А як відпочинете, зміните мене.

Кінець кінцем ціною неймовірних зусиль вони наблизилися до берега. Та тут їх зустріли стрімкі й гострі скелі, об які розбивалися хвилі прибою. Пристати не було де.

— Я ж казав вам, — скімлив Спраг.

— Ви навіть не писнули, — заперечив йому Куций.

— Ми повертаємо назад!

Ніхто на це не відповів, а Кіт тим часом спрямовував човна вздовж неприступного берега. Один помах весел посував їх лиш на який фут, а часом два-три помахи ледве втримували на місці. Кіт пробував підбадьорити легкодухих господарів. Мовляв, човни, що допливали до цього берега, ніколи назад не поверталися, отже, десь вони ж приставали. Так у надсадній праці збігла ще година, тоді ще.

— Якби всю ту силу, що нагуляли в ліжку, ви доклали до веслування, ми давно були б уже на березі, — по-своєму підохочував господарів Куций. — А то ви тільки прикидаєтесь, наче гребете.

За кілька хвилин Спраг знову жбурнув своє весло.

— Не можу більше! — мало не заплакав він.

— Та й ми теж потомилися, — кинув йому Кіт, що й сам ладен був заплакати — або вчинити вбивство. — Але ж ми не здаємось.