Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

ревіння водяної стихії, що стоголосою луною відбивалося між вузьких стін, їх від голови до ніг обсипало бризками й піною. Часом Кіт навіть товариша на прові не міг розрізнити. Тяглося все це яких дві хвилини, поки вони промчали три чверті милі й щасливо пристали до берега, збурюючи круг човна воду.

Куций виплюнув тютюн, — бо на гребені було не до того, — й весело вигукнув:

— Оце ведмедина! Та ще й справжня! І не завадила нам, авжеж, Смоку? Правду мовлячи, попервах я настрахався. Тепер же я за ведмедину! Ходімо, переженемо й того човна.

На півдорозі вони перестріли своїх господарів, що й досі приглядалися згори до порогів.

— Ось вони, рибоїди, — сказав Куций. — Тримайся за вітром, бо від них справді тхне.

IV

Перегнавши через пороги човна Брека — так звали їхнього нового знайомого. — Кіт і Куций познайомилися і з його дружиною, тендітного, мов та дівчинка. В її блакитних очах блищали сльози вдячності. Брек хотів заплатити їм п'ятдесят доларів — спершу запропонував гроші Кітові, а тоді Куцому.

— Чоловіче добрий, — відказав Куций. — Я прибився в ці краї добувати гроші із землі, а не із своїх товаришів.

Брек понишпорив у своєму човп і й витяг велику обплетену сулію віскі. Куций уже простяг був до неї руку, та нараз отямився й крутнув головою.

— Ні. Попереду ще клятий Білий Кінь, а там, кажуть, ще гірше, ніж на Квадратовому. Тепер не час пити.

Кілька миль нижче вони всі четверо висіли на берег і пішли подивитися на лиху воду. Підводні скелі відхиляли основний потік порожистої річки до правого берега. Потужна водяна маса з шаленою швидкістю вдиралася у вузину, здіймаючи горою сердиті піняві хвилі. Це була та сама страшна Грива Білого Коня, де смерть збирала з мандрівників що більшу данину, ніж у Квадратовому яру. По один бік Гриви скажено вирував бурун, а по другий — чорторнй. І ніяк було обійти цю Гриву.

— Тут так, що куди там той Квадратовий яр! — заявив Куций.

Тим часом до порогів саме наближався чийсь човен. Він був чималий, футів тридцять завдовжки, і мав на собі кілька тонн вантажу. У ньому було шестеро чоловік. Ще перед Гривою човен почав то поринати, то вигойдуватись угору, деколи майже зовсім криючись за піною та бризками.

Куций скоса глянув на Кіта й промовив:

— Справи в них кепські, хоч найгірше ще попереду. Та вони кинули весла! Ну тепер буде! Господи! Тоне! Ні, виринув!

Піняві вали геть сховали великого човна. За хвильку його винесло мало не на середину Гриви й підкинуло вгору, аж Кіт, на свій подив, завважив навіть довге дно над водою. На мить човен ніби повис у повітрі. Люди в ньому сиділи нерухомо, а стерник стояв біля керма. Потім човен пірнув між хвиль і знову зник з очей. Отак тричі човен то виринав, то занурювався у воду, а тоді з берега побачили, як він, уже проковзнувши повз Гриву, попав провою в самий чорторий. Стерник марно налягав скільки сили на стерно — човна закрутило в смертельній водоверті.

Тричі його пронесло по колу, і щоразу так близько до скелі, де стояли Кіт і Куций, що вони легко могли б плигнути в човна. Стерник, стрункий чоловік з маленькою рудуватою борідкою, махнув їм рукою. А що виборсатися з тої біди був єдиний шлях — через Гриву, то він і повернув туди стерно. Але, певне, з остраху перед виром він спізнився вирівняти кермо, коли човна раптом знову кинуло на бистрінь Гриви. Розбурхана водяна стихія помчала човна вперед, то підкидаючи в повітря, то геть ховаючи у хвилях, аж доки не штовхнула його в глибокий нурт нотой бік річки. За сотню футів нижче по течії на поверхню почали випливати ящики та мішки. По тому виринуло дна човна й де-не-де шість чоловічих голів. Двом пощастило дістатися берега, інших засмоктав крутіж. Рештки човна й спорядження знесло швидкою течією за коліно річки..

Запала довга мовчанка. Порушив її Куций.

— Ходімо. Пора й нам. Я вже не можу більше стояти, клякнуть ноги.

— Спробуймо, а може, таки не засмокче, — усміхнувся Кіт.

— Смока — та щоб засмоктало? — здивувався Куций і обернувся до своїх господарів: — А ви йдете?

Мабуть, за ревом води ті не дочули.

Куций та Кіт по коліна в снігу повернулися до перших порогів одв'язати човна. Кіта підстирювала й відвага товариша, і думка про те, що старий Айзек Беллю і взагалі всі Беллю у своєму просуванні на Захід не відступали перед такими, як оце тут, труднощами. Що вони робили, зможе й він робити. Перед ним була ведмедина, свіжа ведмедина, і сьогодні він, як ніколи, знав, що споживати її тільки дужим.

— Тримайся просто на буруна! — гукнув йому Куций, набиваючи рота жуйкою. Човна тим часом підхопило прудким потоком і зносило на пороги.

Кіт кивнув головою, ввесь напружився і наліг на стерно, спрямовуючи човна в саму піняву.

За кілька хвиль, коли їх, напівзатоплених, прибило до берега нижче Білого Коня, Куций виплюнув свою жуйку й потиснув Кітові руку.

— Ведмедина! Ведмедина! — наспівував він. — Ми їмо її сирцем! Ми їмо її живцем!

Вище на березі їх зустрів Брек. Його дружина стояла трохи осторонь. Кіт приязно потис йому руку.

— Боюся, що з вашим човном нічого не вийде, — сказав Кіт. — Він менший за наш і дуже хисткий.

Брек витяг пачку грошей.

— Я дам вам по сотні кожному, якщо проведете мого човна.

Кіт знову глянув на бурхливу Гриву Білого Коня. Насувався довгий присмерк, холоднішало, і довколишній краєвид здавався ще похмурнішим та грізнішим.

— Не в тому річ, — впав у слово Куций. — Нам не треба ваших грошей. Але мій приятель добре розуміється на човнах, і якщо вже він каже, що ваш не витримає, то так воно і є.

Кіт притакнув головою й ненароком завважив, яким благальним поглядом дивилась на нього Брекова дружина. Куций теж це помітив. Товариші зніяковіло ззирнулися, але не промовили й слова. Нишком кивнувши один одному, вони повернулися до початку порогів. Та не пройшли вони й ста ярдів, як здибали Стайна зі Спрагом.

— Куди це ви зібралися? — спитав останній.

— Хочемо перевести й другого човна, — відказав Куций.

— Облиште! Вже смеркає. Треба он розбивати табір. Кіт Беллю так обурився, що йому аж заціпило.

— Адже з ним жінка! — зауважив Куций.

— Це його справа, — озвався Стайн.

— І моя, і Смокова, — не вгавав той.

— Я забороняю вам! — владно сказав Спраг. — Смоку, ще один крок, і я