Максим Іванович Кідрук - Де немає Бога

Хоча насправді він уже знав… зрозумів, щойно спалахнуло світло.

Його батько безформною грудою горбився у кріслі. Голова — упала набік, лице — наче розтягнутий сміттєвий мішок. Хоча дивився Брендон не на обличчя. Погляд прикипів до звішеної з бильця лівої руки. На підлозі під нею лежав темно-жовтий джгут, а з ліктьової вени в місці з’єднання передпліччя із плечовою кісткою стирчав невеликий шприц. Хлопчак кинувся до батька, ривком висмикнув голку, на кілька секунд уп’явся очима в крихітну ранку на руці, а тоді, збагнувши, що з неї більше не витече жодної краплини крові, заволав:

— ЩО ТИ, БЛЯДЬ, НАРОБИ-И-И-В?!!

Він вдавився власним криком, після чого видав горлянкою звук, якого ніколи раніше не чув, — глибоке гортанне ревіння. Протяжний крик злетів до стелі й забився між балками. Коли в легенях закінчилося повітря, крик розпався на серію коротких, але не менш різких і пронизливих зойків. Ті зойки розліталися будинком і безгучно лускали по кутках, як мильні бульбашки. Коли тітка Деббі вскочила до вітальні, Брендон бився головою об підлогу перед кріслом, на якому сидів його мертвий батько, та нестямно завивав. Тітка спробувала підняти хлопця, проте його очі закотилися, і Брендон зомлів.

18 березня 2010-го

Під час лабораторних досліджень зразків крові, проведених судовим медиком округу Уоррен наступного дня, установили, що в розчині, який Томас Бартон увів собі у вену, було понад двісті шістдесят міліграмів героїну, що більше ніж утричі перевищує летальну для ненаркомана дозу. Те, що Томас Бартон не був героїновим наркоманом, ніхто не з’ясовував. Окружний коронер зрештою так і написав у висновку: причиною смерті стало пригнічення функцій дихальної та серцево-судинної систем унаслідок передозування діацетилморфіном (героїн).

24 березня 2010-го 6 років, 10 місяців і 13 днів до 51-го Супербоулу

Про батькову передсмертну записку Брендон дізнався в неділю, 21 березня, на другий день після похорону, проте тітка Деббі ще три дні ховала від нього листа й віддала його лише 24 березня по обіді, після того як їй зателефонував шкільний психолог і запевнив, що хлопець готовий прочитати батькове послання. Віддаючи племіннику списані нерівними друкованими літерами аркуші А4, Деббі Бартон мала такий вигляд, ніби от-от знепритомніє.

— Якщо хочеш, я посиджу з тобою, — огрядна афроамериканка говорила, начеб із застряглою в горлі шкарпеткою. — Можу навіть їх прочитати.

— Я вмію читати, — відрубав Брендон.

— Як скажеш, добре, все гаразд, просто… ти просто знай, що я поряд.

Задкуючи, Деббі вийшла з кімнати й обережно причинила за собою двері. Брендон скочив з ліжка і, затиснувши аркуші в долоні, заходився міряти кроками кімнату. На вилицях напнулися жовна, губи немовби склеїлися, проте непоступливо-ображений вираз обличчя поволі збігав, змінюючись на збентеження в очах. Не знайшовши собі місця, хлопець вилетів з кімнати, гупаючи, збіг дерев’яними сходами на перший поверх і вийшов на заднє подвір’я. Деббі Бартон навшпиньки прокралася за ним і, щоби бачити племінника крізь вікно, зупинилася у проході між вітальнею та кухнею.

Темне тісто хмар затуляло небо й обдавало вологим теплом. Брендон шумно вдихнув, наче смакуючи запах іще не вигорілої на сонці трави, а тоді сів у крісло, в якому сидів під час останньої розмови з батьком. Упродовж кількох хвилин, вистукуючи босою ступнею по облуплених дошках, він довгим, пильним поглядом вивчав тріщини в дерев’яних перилах на терасі. Зрештою згорбився, розгладив аркуші на коліні та, насупившись, почав читати.

Син

Я тебе люблю

Не пам’ятаю, коли востаннє це тобі казав, але я тебе дуже люблю.

Мені сумно, що так усе вийшло. Мій старий був засранцем, і я не хотів буть засранцем як він, але, мабудь, став іще поганішим гівнюком. Пробач мене.

Тобі, мабудь, цікаво, нащо я таке зробив із собою??

Чуєш, пробач за те, що я зробив… Мені нема заради чого жити. Про тебе подбає тітка Деббі, а я… Останнім часом я часто про це думав. Ну про смерть. Знаєш, я не вірю що нас там щось жде. Думаю це так — КЛАЦ! — і все, і темно, і більше нічого, ти просто вмер… Це почалося, коли твоя мамка звалила від нас. Воно ніби як потемніло все, і я відчув, що все сидить у печінках… ну робота там, і взагалі життя… і якийсь час я ще тримався, типу все ОК, особливо, коли ти звонив мені на вишку, і ми розмовляли, це помагало, Бі-Ті! але потім приїзжав додому і бачив, як ти віддаляєшься, і це мене дико харило. Я не хотів покидати тебе і їхати на роботу, а коли зміна кінчалася, не хотів вертатися додому, бо знав, що ти закриєшься в своїй кімнаті й за весь час, що я просижу дома, згадаєш про мене макс. два рази…

Тільки не винувать себе. Навіть не здумай. Якби я знав, що можу щось поміняти, я б міняв, чесно! але я знаю, що вже пізно.

Я думав про те, що ти мені казав. Ну про корнербеків в НФЛ. Про те, як туди важко потрапити… А пам’ятаєш, як тобі було шість, і я пасував тобі на задньому дворі??. Я вмів гарно закручувати, але спррочатку боявся тебе вдарити і типу легенько так накидав. Ти відразу почав ловити. Чорт! М’яч був удвічі більший за твою голову, проте ти не боявся, не зажмурювався, і тоді я почав закручувати — сильніше, сильніше! а ти все одно ловив. Ловив і ловив! Ловив і ловив!

Брендон пам’ятав. Батько щойно влаштувався оператором бурильного крана на одну з вишок у затоці й почав щомісяця зникати на два тижні, а коли повертався, то або сварився з матір’ю, або відсипався, і шестирічний Брендон користався найменшою нагодою, щоби привернути батькову увагу. Тож, коли Том запропонував синові покидати м’яча, малий, не вагаючись, погодився.

Було страшно і — що більш важливо — боляче. Завеликий м’яч буквально виламував пальці, регулярно, раз на три-чотири паси, Брендон не встигав змикати долоні, і м’яч влучав у обличчя так, що аж іскри з очей сипалися, проте хлопчак, гамуючи сльози, підбирав сфероїд, награно всміхаючись, ніс його батькові й відбігав, показуючи, що готовий приймати наступний пас. Він ладен був зубами ловити той м’яч, аби побути з батьком зайву хвилину.

Том так ніколи й не дізнався, що якогось дня перед черговим від’їздом зламав синові крайню фалангу на безіменному пальці лівої руки (це стало Брендонові уроком на майбутнє — не наставляй пальці, приймаючи м’яч). Від болю темніло в очах, але хлопчак витерпів, а за три тижні перелом зрісся без