Максим Іванович Кідрук - Де немає Бога

хотів, аби Брендон став таким, як він. Чорт, та він сам не хотів бути собою.

— Ти ламаєш… ламаєш… — І знову сплеск роздратування, цього разу через неспроможність дібрати потрібне слово. Ламаєш життя? Надто пафосно… Спортивну кар’єру? А хіба можна ламати те, чого ще немає?.. Псуєш здоров’я? Дуже переконливо для шістнадцятирічного підлітка… Чоловік зрештою злісно випалив: — Блядь, ніхто не дасть спортивну стипендію чортовому нарику!

— Я не нарик! — огризнувся Бартон. А потім уже тихіше: — І до сраки мені та стипендія.

Брови Тома злетіли на цілий дюйм.

— А як же коледж?!

— Я не піду до коледжу.

— Як це, блядь, ти не підеш?!

— А на хріна туди йти?

Томас стукнув банкою об бильце шезлонга так, що вихлюпнулося пиво.

— Для того щоб не порпатися в лайні решту життя! Для того щоб не гарувати, наче раб, на бурових вишках!

— Але ж ти гаруєш, і нічого!

— Не смій так говорити! І… і… стеж за мовою!

Брендон вишкірився:

— Та пішов ти!

Хвиля жару вдарила в обличчя, і Том зім’яв у жмені майже повну банку «Урожаю», не помічаючи, як пиво виливається на долоню та біжить на дерев’яну підлогу тераси. Він був за крок від того, щоб ударити сина, підхопитися й зацідити кулаком просто в нахабний писок, але пригадав слова Джеймса О’Шонессі…

(криком ви на нього не вплинете)

…і раптом поник. Злість швидко вичахала, натомість груди німіли від задушливого відчуття безпорадності.

— Бі-Ті, ти ж колись так мріяв, що потрапиш до НФЛ… — Том без особливого успіху намагався налаштувати голос на потрібний лад.

Брендон закотив очі.

— НФЛ? Я колись мріяв про НФЛ?! — Хлопець розлютився. — Ти хоч уявляєш, чого вартує туди потрапити?! Блін, ти зараз думаєш, типу, нагадаєш мені про НФЛ, говоритимеш, як круто, коли тебе в неділю показують по телевізору, коли ти в двадцять два чи двадцять три заробляєш мільйони, і я тобі подякую та побіжу підстрибом до тренажерки? Ти думаєш, я ідіот?! Мені вже шістнадцять, а не шість!

Батько спробував заперечити:

— Я ніколи не думав, що ти…

Брендон не слухав.

— Ти кажеш: стипендія. — Хлопчак похлинувся слиною і наступні слова буквально проверещав: — Бляха! Я другий корнер у Віксбурзькій середній школі, яка за сезон виграла три матчі! Кому я, на хрін, потрібен?!

— У тебе рік попереду. І є другий Дивізіон NCAA[149]. Там сто сімдесят команд. Звідки знати: а що як справиш враження, і якась із них запропонує стипендію?

— І що з тієї стипендії?! — Брендон змахнув руками. — Навіть якщо я опинюсь у якомусь універі, чия команда виступає в Дивізіоні ІІ, що після того? Сто сімдесят команд у другому та майже сто тридцять у першому, і в кожній як мінімум по п’ять корнербеків. Це… це…

— Півтори тисячі, — кволим голосом підказав Том.

— Півтори тисячі! І скількох із них забирають у драфті?

Чоловік відвів погляд. Він спробував пригадати, коли востаннє дивився драфт із сином. Два? Три роки тому?

— Ну?! — нахилив голову Брендон. — Чого замовк? Ти ж знаєш! Цього року забрали три десятки. Із п’ятнадцяти сотень! Із цих тридцяти половина не ступали на поле, а з тих, що ступали, закріпилися в основі четверо. Четверо із п’ятнадцяти сотень! Як тобі такі шанси?!

Том відвернувся — синові слова боляче хльоскали по обличчю — й вихопив власне відображення у вікні будинку. Замість лиця — озлоблена мозаїка зі зморщок і тіней. Він витер долоню об шорти, а тоді, напівзаплющивши очі, провів подушечками вказівного та великого пальців по повіках.

Брендон закричав:

— Що ти на це скажеш?!!

Томас Бартон сховав очі за долонею. Що, чорт забирай, він міг сказати? Він сам був далеко не праведник і уявлення не мав, що слід говорити наступного дня після того, як твій син наковтався гидоти, від якої в нього заледве не зупинилося серце.

Не дочекавшись відповіді, Брендон підхопився і, гримнувши дверима, вибіг з тераси.

Пізній вечір два дні потому17 березня 2010-го

Попри те що у вікнах уже давно згасло світло, заходити до будинку Брендон не поспішав. Постояв під височенним болотним кипарисом, що ріс через дорогу від тітчиної двоповерхівки, повільно викурив цигарку й тільки по тому ліниво поплентався до ґанку. На годиннику було за двадцять до півночі.

У будинку, скинувши з ноги кросівку, хлопець ненароком випустив із рук дверну ручку, і протяг із гуркотом, від якого струснуло стіни, захряснув вхідні двері. Брендон вишкірився і на кілька секунд затамував подих. Прислухáвся. Довкола, як і раніше, було тихо. Незважаючи на шум, тітка Деббі не прокинулася. Ну, або вдає, що не прокинулася.

Хлопець видихнув, зняв другу кросівку й уже готувався рушити до кухні, щоб чимось підживитися перед сном, коли раптом просто посеред вітальні вгледів м’яке крісло, в якому хтось сидів. Брендон аж підстрибнув з переляку й ледве стримався, щоб не вилаятися: бляха, ще би трохи — і наклав у штани!

— Деббі, оце ви мене наляка… — він затнувся на півслові.

У кріслі абсолютно напевно сиділа не тітка. Жалюзі на вікнах у вітальні були опущені, проте крізь вікно в кухні проникало достатньо світла, щоби Брендон упізнав.

— Це ти?

У грудях спалахнуло роздратування. Ну що за хрінь? Старий мав уранці звалити, але, мабуть, забухав і тепер вставить йому пістонів за те, що повернувся майже опівночі. Хлопець ментально забарикадувався, наготувавшись відбиватися від чергової порції повчань, але батько навіть не поворухнувся.

— Ти не поїхав? — запитання прозвучало звинуваченням. — Я думав, ти вже в Новому Орлеані.

Батько не реагував. Брендон нахилив голову, й раптом на руках і спині проступили сироти — все тіло сповнило якесь дивне порожнисте відчуття.

Щось було не гаразд.

— Па? — покликав він.

Ніякої відповіді.

— Ти спиш? — тиша. — Па-а?

Брендон усе ще дивився на батька з неприхованим презирством, однак у грудях уже з’явився дискомфорт. Хлопець ступив крок уперед, нахилився і…

— Ох ти ж йо!.. — Він хотів поторсати батька за передпліччя, проте відскочив, як від удару струмом, щойно відчув шкіру на дотик. Томас Бартон не був холодним — тіло ще не встигло захолонути, — проте в тому, як подалася під натиском плоть, було щось таке, що не залишало місця для сумнівів: Брендон торкнувся до покійника.

Хлопець зачепив плечем колону, за якою починалися сходи на другий поверх, і, ковзнувши вздовж стіни, ляснув долонею по вимикачі. Жовтаве світло затопило вітальню. Глибоко в горлі щось забулькало, Брендон схопився за груди на рівні діафрагми. Обличчя на очах немовби вкривалося іржею.

— Бля, що за?.. Що ти?.. Що ти,