Щепан Твардох - Морфій

Була з тобою раніше, але тоді вже з тобою не була.

Тоді настав 1933 рік, і тебе взяли до війська, тоді нарешті вибухнула війна, і все нарешті заспокоїлося. Але ненадовго, бо потім у якомусь польському генделику ти побачив свого сина.

А зараз, Бальдуре фон Штрахвіц, ти оголений у своїх каліцтвах, ти оголений, і я з тобою.

Оголений, ти стоїш перед дзеркалом. Тебе звати Бальдур Болько Штрахвіц фон Ґросс-Цаухе унд Каммінец. Feldpolizeikomissar. Ротмістр, то було колись. Ти стоїш оголений перед дзеркалом, у руці в тебе пістолет, ти повен любові, ти плачеш і згадуєш Катажину Віллеманн, єдину жінку в твоєму житті, і пригадуєш родинне обійстя, тіток, кузинів і кузен в мундирах, і братів, і брата, коней, служок, і згадуєш, як народився твій син. Ти повен любові.

І все.

Іду від тебе, Бальдуре, повертаюсь до тебе, Константи.

Бальдур навіки залишається сам перед дзеркалом: він молодий і старий, оголений, покалічений шрапнеллю і фосфором, він повен любові, а в руці тримає пістолет. Віднині й довіку він буде таким.

Я відходжу, і ось уже я з тобою, Константи, а ти їдеш, проминаєш Пілота на постаменті, їдеш п’яний і мало не врізаєшся в бричку. От уже й Пулавська, на Пулавській рух, як на війні, повертаєш на Мадалінського і зупиняєш шевроле там, де завжди зупиняв олімпію, і нараз тебе п’яного огортає лютий шал, безпорадний шал.

— Віддайте мені життя! Курви! — кричиш, луплячи руками в кермо шевроле.

Але ти їх не переконав, бо не віддають. До кого ти, зрештою, звертався, Костоньку?

— До всіх, — відповідаю сам собі.— До всіх.

Вилажу з автівки, спотикаюся об власні ноги.

Я боюся за тебе, Константи. Я вже знаю, що тебе в мене заберуть.

Повернися!

Пакунок! Беру.

Повертаюся.

Сходи, вгору, квартира, двері, добрий, добрий Боже і чорний боже, вас нема, але є Дзідзя, на фотелі в залі сидить Дзідзя, у неї мокре волосся, на ній твій халат, з-поміж пол халата її голі стегна.

Не криється, коли він заходить. Заходжу. Заходиш. Заходжу.

— І що ж ти організував, нещасний? — питає.

Неґречним рухом кидаєш їй пакунок. Дзідзя сміється з твоєї зухвалості. Розпаковує. Передивляється речі в пакунку, і її гордовита постава никне.

— Ти вбив його?..

— Ні.

— А звідки це?

— То мій батько.

— Це мундир твого батька? І документи, і зброя?

— Так. Мені підходить. Інженер тобі не казав? — питаєш.

Хвилю мовчить.

— Не казав. Ти вкрав?

— Ні, він мені дав.

— Як то — дав?.. Він буде працювати для нас?

— Ні. Він німець. І німців не зрадив би, нізащо.

— Але зброя, документи?.. — дивується.

Знизуєш плечима. Тобі й хотілося б зручно сісти у фотелі, але ти спотикаєшся дорогою.

Хочу зручно сісти собі у фотелі, але спотикаюся дорогою, я п’яний, я зовсім не п’яний, сідаю. Знизую плечима.

Ще ні, Константи, ще ні, прошу тебе, ще не зараз.

Дзідзя ніби зменшується. Прикриває халатиком стегна, доти погірдливо оголені.

— Дивуєш ти мене, — каже геть іншим тоном, без насмішки, з якою говорила раніше. — Пити не вмієш, але таки можеш здивувати.

— Треба фото змінити. На мої. У мундирі та в цивільному.

Дзідзя мене вже не слухає. Дістала з пакунка мундирний піджак, виспростала, тріпнула. Нараз бачу: вона вже також п’яна.

— Пасує?

— Ідеально.

— А чому тут немає орденів? — питає, показуючи на дірки.

— Батько зняв… — відповідаю. — Бо я замолодий для світової війни.

Дзідзя, трохи потеплівши від алкоголю, на хвилинку морщить брови, а потім нараз широко всміхається.

— Але дурня! Покажись мені, ну!.. З якого ти року?

— З дев’ятого.

Приглядається до мене. До тебе. Приглядається. До. Мене. Вивчає.

— Ану, покажися, стань до світла…

Підходить до мене. Під халатом гола. Кладе мені руку на груди, ніби пестить, але це для того, щоби тримати дистанцію. Бере мою щелепу двома пальцями і повертає, оглядає моє лице.

— Тобі може бути сорок років.

Пирхаю.

— Ти не виглядаєш старим, як на свій вік, — запевняє голосом, котрий геть не звучить як раніший голос Дзідзі.— Маєш вигляд чоловіка. Чоловічно. Чоловік між тридцяткою і п’ятдесяткою може й зовсім не змінитися.

Чи зможу я зараз її спокусити? Чи це вона спокушає мене? Вона п’яна. Я теж. Чому ні? Хочу обійняти її за талію, але поки цей жест устигає набути ваги, вона відсувається, відвертається, закручується в танцювальному піруеті та відсувається від мене.

— А твій батько, німець, він з якого року?

— Дев’яносто третій.

Дзідзя морщить брови.

— То що, йому сімнадцять було, коли тебе…

Знизую плечима.

— Але то добре. Сорок шість років. Підійде. Ти на батька схожий?

Тож вона не бачила світлин у паспорті. Не глянула.

— Не знаю, — відповідаю.

І я вже знаю, вона гляне туди, перевірить, побачить. Побачить, усе побачить. А коли побачить, то шанси на те, що я зможу її спокусити, зникнуть. З огляду на те, що вона побачить, з огляду на те, кого побачить, будь-які шанси зникнуть.

Дзідзя тягнеться до свідоцтва, дивиться.

— О Боже…

Зникли. Знизую плечима.

— То ще не все, прочитай розділ «besondere Merkmale»[163].

Зітхає.

— Ну, тоді треба буде таки зробити знімки. А прутня на кордоні, здається, не оглядають, — сміється.

Мене трохи вражає той сміх, сміється з того, що мій батько не має…

— Але зачекай, — притуплений алкоголем мозок Дзідзі чіпляється за очевидне, — якщо він тебе…

— На війні.

— А. Ну, в кожному разі, ордени тобі треба вчепити назад. Його історія — це твоя історія. Будеш ним. Світлини Інженер має нові зробити.

Сідаю на фотель. Важко сідаю. Про те, щоб її спокусити, вже й мови немає.

— Я, певно, піду приляжу. Я з ним горілку пив. Стомився.

— Ти станеш ним, розумієш? Будеш… — дивиться в свідоцтво. — Будеш Бальдуром фон Штрахвіцом.

Встаю.

— Дай мені спокій, Дзідзю. Я йду спати.

Йду. Йдеш. Так, іду, падаю на ліжко, ліжко Гелі та моє, але зараз переважно моє, падаю на ліжко Гелі та й спати.

Розділ X

— Піднімайся! Побудка, пане фон Штрахвіц!

Дзідзя. Дзідзя? Розплющую очі. Темно. Вона наді мною.

— Вставай, я вже все приготувала.

— Що ти приготувала?.. — непритомно запитую.

— Все. Вдягайся. — Кидає мені мундир мого батька. Нічого не розумію.

— Фотографії, фотографії будемо робити. Спершу в мундирі. Вдягайся.

Дзідзя відвертається і виходить. Я сідаю на ліжку. — Швидко, швидко, нема часу! — відгукується чоловічий голос із залу. Я знаю той голос. То Водій. Водій Вітковського.

Не довіряю. Дзідзя принесла цілий пакунок: у ньому маленька кобура службового зауера мого батька. Відчиняю футляр,