В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

козацької старшини самими ж реєстровцями відтепер зберігалося лише на нижчому рівні й стосувалося урядів сотників і отаманів. Вищу козацьку старшину — полковників і військових осавулів — призначав особисто великий коронний гетьман. Кандидатами на ці уряди могли бути винятково шляхтичі. Без дозволу коронного гетьмана вони не могли покидати своїх полків. Уряд виборного гетьмана козацького реєстру відтепер підлягав скасуванню взагалі. Замість нього король, за рекомендацією великого коронного й польного гетьманів, із числа осіб шляхетського походження та досвідчених у військових справах призначав королівського комісара. Сеймова постанова скасовувала також і становий козацький присуд.

Драконівські заходи, ухвалені сеймом, повинні були розв’язати «козацьку проблему» радикально й «на вічні часи». Проте чи було в Речі Посполитої достатньо сил для реалізації цієї ухвалили? А з іншого боку, чи було Військо Запорозьке настільки вже пригнічене поразкою попереднього року й через те настільки безсиле, аби покірно прийняти сеймові ультиматуми? Розвиток подій вже навесні 1638 р. переконливо продемонстрував передчасність тріумфування переможців.

Власне, ще з кінця зими на Запорожжя почали юрбами стікатися нові, як їх називали коронні адміністратори «східних кресів» — «павлюки» та «кизими» з «кизимменками». Тогочасний урядовий комісар в Україні Адам Кисіль спішно мобілізував реєстровців і за їхньої допомоги спробував запобігти новому спалаху козацької активності. Проте організована Киселем атака на Запорозьку Січ успіху не дала. Й урядник був змушений роздратовано констатувати, що «за допомогою козаків важко воювати проти їхнього ж народу — як вовком орати». Підбадьорені перемогою, запорожці обрали на гетьманство Якова Острянина (Остряницю) і на початку квітня знову широко вийшли на волость. Оволодівши Чигирином і Кременчуком, повстанці рушили в напрямку Переяслава, де розташовувалася головна квартира ненависного їм лідера лояльної до короля і Речі Посполитої поміркованої течії реєстровців полковника Ілляша.

Головні свої сили гетьман Острянин зосередив поміж річками Голтва і Псел, у Голтвському острозі, що на той час вважався воротами до Дикого Поля. Шимон Окольський, описуючи голтвські укріплення повсталих, стверджував, що козацькі ватажки, зміцнили міські укріплення та викопали перед ними шанці, «на валах тисячами посадили людей, на шанцях розмістили гармату, сотнями обсадили башти і брами». Більше того, нібито «по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкувати звідти і чинити замовляння на добру стрільбу, повітря і вогонь». Скільки в цьому описові правди, а скільки характерних для тієї доби домислів, покликаних виправдати майбутнє фіаско коронних військ, — сказати важко. Знаємо достеменно лише те, що Потоцький, спробувавши на чолі коронних військ і реєстрових козаків оволодіти укріпленнями приступом, був змушений визнати свою неспроможність осягнути перемогу й віддати наказ про відхід до Лубен.

Утім, розвинути успіх належним чином повсталим не поталанило. Активність повстанців на Лубенщині, на землях князівського роду Вишневецьких, сприяла тому, що у Потоцького завився сильний союзник — князь Ярема Вишневецький. Магнат прибув на допомогу коронним військам на чолі потужної власної армії, що, крім добре вишколеної кінноти і драгунії, мала на озброєнні 15 гармат, а також вдосталь пороху і продовольства. Спільно ж з надвірними військами князя Потоцькому вдається не лише відбити в повстанців бажання до переслідування коронних військ, а й розпочати їх витіснення з районів, які вони перед тим узяли під свій контроль.

До вирішальної битви справа дійшла на початку червня, коли війська Потоцького й Вишневецького наздогнали повстанців на околицях містечка Жовнин, розташованого на місці впадіння річки Сули в Дніпро. Аби не дати змоги козакам належним чином зміцнити свій табір, Потоцький атакував супротивника вже з маршу. Раптовою атакою кінноти вдалося розірвати козацький табір. Серед повстанців зчинилася паніка. Частина козаків кинулася рятуватись на найближчих болотах. А гетьман Острянин тим часом на чолі кінного загону пробився на правий берег Сули і зник у степу.

Але, на щастя для повсталих, втеча гетьмана не спровокувала в війську ще дужчої паніки. Провід над козаками взяли двоє досвідчених козацьких старшин — Кудра і Пешта, котрим удалося знову замкнути розірваний ворожою атакою табір. Більше того, в результаті цього маневру в оточення потрапили декілька ворожих хоругв, які надто далеко заглибились у козацький бойовий порядок. Лише завдяки відчайдушній атаці князя Вишневецького гусарам пощастило вирватись з оточення (магнат брав особисто участь у цій операції, і під ним було навіть убито коня). Коротка червнева ніч припинила жорстоку січу, надавши змогу супротивникам зібратися з силами для нових герців. Тож козаки зміцнити свій табір, насипавши по всьому фронту високі вали. А ще обрали на гетьманство героя попередньої війни — Дмитра Гуню.

Не гаяла часу й супротивна сторона. Навпроти козацького валу жовнірами й реєстровими козаками було насипано не менш потужний вал, приготовлено шанці. І саме з них зранку наступного дня, 14 червня, розпочався потужний обстріл табору повсталих. Особливо шаленів князь Вишневецький, котрий, як писав очевидець-літописець, «сам себе не шануючи», надихав власним прикладом своїх вояків на дедалі нові штурми козацьких укріплень. Жертви від обстрілу були вельми значними. Незвична як на ту ранню літню пору спека довершувала жахливу картину, розносячи нестерпний трупний сморід аж до табору Потоцького та змушуючи впадати у відчай досвідчених коронних жовнірів. Годі вже говорити, яким жахливим було становище в козацькому таборі.

До всій цих нещасть, вечором 14 червня додалося нове — до табору Станіслава Потоцького прибули свіжі кварцяні війська. А до того ж на береги Сули донеслася ще одна приємна для них звістка — про наближення з військами польного гетьмана Миколая Потоцького.

Найбільше ж, чого вдалося досягти у ці дні Гуні, то це вночі проти 22 червня організовано перенести свій табір з правого на лівий берег Сули й окопатись на вигідних позиціях у гирлі одного з Дніпрових рукавів — Стариці. Старицький табір, що був укріплений, як писали очевидці, «від води до води», під безперервним обстрілом й атаками супротивника успішно витримав шеститижневу облогу, чекаючи на допомогу із Запорожжя. Великі сподівання повсталі покладали на допомогу, що її провадив угору Дніпром двотисячний загін отамана Филоненка, котрий віз із Січі значні запаси продовольства, пороху й куль. Посеред ночі з 6 на 7 серпня козацька флотилія дісталася до гирла Сули, і тут на неї вже чекали жовніри Потоцького. Козаки завдали супротивникові чималих втрат. Проте польний гетьман досяг головного: «Филоненко втратив більшу частину свого війська і лише з кількома сотнями чоловік увійшов. А вдруге, що живність, якої від нього сподівались, заледве на два тільки дні було».

У таборі повстанців дедалі частіше лунали заклики про початок мирних переговорів. За таких умов Гуня та інша старшина, побоюючись стати черговими офірними цапами, непоміченими покинули козацький