Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

сукні. Єдиними свідками були руда кицька, що витяглася між лавицями, і дитина, тепер теж осиротіла, з дерев’яним мечем. Малому довелося вилізти на стілець, щоб потримати над головами молодих корони з прибитої до берега деревини, поки священник читав благословення. Пара назвалася несправжніми іменами, проте їхні присяги були щирі.

***

Війни продовжувались, і новим сиротам ще судилося з’явитися, проте будинок, що виріс на місці руїн у Керамзіні, нітрохи не нагадував колишній. Це не був герцогський маєток, повний речей, яких не можна чіпати руками. Це було місце для дітей. Піаніно в музичній залі ніколи не накривали. Двері до комори з харчами не замикали. У спальнях завжди були каганці, щоб відганяти темряву.

Персоналові це не подобалося. Школярі були занадто галасливі. Забагато грошей витрачалося на цукор до чаю, на вугілля взимку, на книжки, де не було нічого, крім казок про фей. І чого це раптом кожній дитині потрібна нова пара ковзанів?

Молоді. Заможні. Ймовірно, божевільні. Такими словами описували подружжя, котре керувало сиротинцем. Але вони добре платили, а хлопець був такий чарівний, що на нього складно було довго гніватися, навіть якщо він відмовлявся взяти прутик на бешкетника, котрий затоптав багнюкою всю підлогу в передпокої.

Подейкували, буцімто хлопець — далекий родич герцога, і, хай манери за столом у нього були досить вишукані, поводився він як солдат. Навчав школярів полювати й розставляти пастки, а також нових фермерських методик, які так полюб­ляв равканський король. А герцог оселився у своїй зимовій резиденції в Ос Альті. Останні кілька років війни неабияк далися йому взнаки.

Дівчина була інакша, невисока й дивакувата, з білим волоссям, яке носила розпущеним, наче незаміжня, вочевидь залишаючись глухою до поглядів і осудливого квохтання вчителів та прислуги. Вона розповідала школярам химерні історії про летючі кораблі й підземні замки, про чудовиськ, котрі жеруть землю, і птахів, що літають на вогняних крилах. Дів­чина часто ходила залами босоніж, а запах свіжої фарби завжди супроводжував її, адже вона весь час починала нові проєкти, малювала на стінах класу мапу чи прикрашала стелю спальні для дівчат ірисами.

— Художниця з неї така собі, — фиркнула одна з учительок.

— Але уява в неї, безумовно, є, — відповіла друга, скептично розглядаючи білого дракона, що скрутився на зоряних сходах.

Учні вивчали математику й географію, природничі науки й мистецтво. Із сусідніх містечок та сіл привозили крамарів, котрі навчали їх своїх ремесел. Новий король сподівався за кілька років остаточно скасувати призов, і, якщо йому пощастить, кожному равканцю потрібно буде опанувати якесь ремесло.

Якщо в когось із дітей виявляли гришинську силу, він міг самостійно вирішити, їхати до Маленького Палацу чи ні, а в Керамзіні на них чекали завжди. Дітям нагадували щовечора молитися за молодого короля — Короля Рєзні, котрий зміцнював Равку.

***

Навіть якщо хлопець і дівчина не були справжніми шляхтичами, вони, безсумнівно, мали високопоставлених друзів. До будинку часто привозили подарунки, подекуди прикрашені королівською печаткою: набір атласів для бібліотеки, пиш­ні вовняні ковдри, нові сани і двійко однакових білих коней до них. Якось приїхав чоловік із цілою флотилією іграшкових корабликів, і діти влаштували на стрімчаку мініатюрну регату. Вчительки помітили, що незнайомець молодий і привабливий, із золотистим волоссям і горіхового відтінку очима, проте передусім він здавався дивним. Залишався на вечері й ніколи не знімав рукавичок.

Щозими на Святого Миколая на засніжену дорогу виїжджала тройка з трьома загорнутими в хутра і товсті вовняні кефти — червону, багряну й синю — гришами. Їхні сани були повні подарунків: медового інжиру та абрикосів, цілих гір цукерок із ліщиною, рукавичок, підбитих хутром норки, і черевиків з м’якої, мов масло, шкіри. Вони залишалися допізна, коли діти вже давно лягали спати, розмовляли і сміялися, розповідали історії, їли мариновані сливи і смажили на вогні ягнячі сосиски.

Тієї першої зими, коли друзям уже був час від’їжджати, дівчина наважилася вийти на сніг, і приголомшливо вродлива Верескунка з вороново-чорним волоссям простягла їй ще один подарунок.

— Синя кефта, — зауважила вчителька математики, хитаючи головою. — Що вона з нею робитиме?

— Можливо, вона знала якогось полеглого гришу, — відповів кухар, помітивши сльози на дівочих очах.

Вони не бачили записки, яка запевняла: «Ти назавжди залишишся однією з нас».

Хлопець і дівчина пережили втрати, і їхній смуток не відступав ні на мить. Іноді хлопець знаходив дівчину біля вікна, де вона гралася пальцями з сонячними променями, що падали крізь шибку, або на сходах сиротинцю, звідки видно було дубовий пень при дорозі. Тоді він підходив до неї, міцно притуляв і вів на берег ставка Трівки, де дзижчали комахи, буяли високі й красиві трави і можна було забути про старі рани.

Дівчина теж бачила хлопців смуток. Ліси досі вітали його, та тепер він був відокремлений від них, зв’язок із ними, який він ніс у своїх кістках, згорів тієї миті, коли хлопець віддав за дівчину своє життя.

Проте минало кілька годин, і вчителі бачили, як вони хихотять у тьмяних коридорах чи цілуються на сходах. До того ж дні були здебільшого занадто наповнені для скорбот. Треба було вести уроки, готувати їжу, писати листи. Увечері хлопець приносив дівчині склянку чаю, скибку лимонного пирога і яблучний цвіт у синьому горнятку. Цілував її в шию і шепотів на вушко її нові імена: красуня, кохана, люба, серденько.

Вони жили пересічним життям, наповненим пересічними речами, якщо так можна сказати про кохання.

 

 

Кілька років тому я вирушила в подорож до темряви з дівчиною, у котрої навіть імені не було. Мені пощастило мати поруч людей, які підтримували і підбадьорювали мене на кожному кроці цієї подорожі.

 

Наукова команда (!)