Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

— Равці досі потрібні гриші, а гришам у цьому світі потрібна надійна гавань. Я хочу, щоб ви з Давидом очолили Другу армію. І Зоя теж.

— Зоя? Ти караєш мене за щось?

— Вона могутня, і я вважаю, що буде гарною керівницею. А може, перетворить твоє життя на жахіття. Найімовірніше, станеться і те, й інше.

— Чому ми? Дарклінґ…

— Дарклінґа більше немає, як і Заклинательки Сонця. Тепер гриші можуть керувати власноруч, і я хочу, аби при владі були всі: Етерці, Матерці і ви — Корпуснійці.

— Я не справжня Корпуснійка, Аліно.

— Ти обрала червоний, коли тобі випала нагода. І я сподіваюся, що варто гришам отримати владу, як цей поділ більше не матиме значення. Ви всі сильні. І всім добре відомо, що таке спокуса владою, статусом або знаннями. До того ж усі ви — герої.

— Вони підуть за Зоєю, можливо, навіть за Давидом…

— Гм-м-м? — спантеличено протягнув хлопець.

— Нічого. Тобі доведеться частіше ходити на зустрічі.

— Ненавиджу зустрічі, — буркнув Творець.

— Аліно, — повела Женя далі, — я не впевнена, що вони підуть за мною.

— Ти змусиш їх піти за собою. — Я торкнулася її плеча. — Сміливою й незламною.

На дівочому обличчі повільно розквітла усмішка. А тоді вона підморгнула.

— І чарівною.

Я вишкірилася.

— То ти погоджуєшся?

— Погоджуюся.

Я міцно обійняла її. Женя засміялася й посмикала за пасмо волосся, що вибилося з-під моєї хустки.

— Вже вицвітає, — зауважила вона. — Освіжити тебе?

— Завтра.

— Завтра, — погодилася Краяльниця.

Я ще раз обійняла її й вислизнула на вулицю, під останні промені надвечірнього сонця.

***

Я поверталася назад табором, ідучи за натовпом повз сухопутні доки та піски на місці колишнього Неморя. Сонце вже майже сховалося за небокраєм, наповзали сутінки, проте проґавити жертовне вогнище було неможливо — велетенський курган із березового гілля, що спліталося, наче білі руки.

Побачивши дівчину, що лежала на його вершечку, я здригнулася. Волосся розтікалося навколо голови білим німбом. Вона була вбрана в синьо-золоту кефту, а на шиї вигиналися оленячі роги, що на тлі шкіри здавалися сріблясто-сірими. Розгледіти дротик або зусилля Творця, які втримували їхні частинки разом, не вдавалося.

Мій погляд торкнувся її обличчя — мого обличчя. Женя впоралася надзвичайно. Форма була досконала: нахил носа, кут, під яким випиналася щелепа. Татуювання на щоці зникло. Від Рубі, сонячної солдатки, котра жила б і стала Заклинателькою, якби не загинула в Зморшці, майже нічого не лишилося. Вона померла як звичайна дівчина.

Я ухилялася від ідеї скористатися її тілом, стурбована тим, що родина дівчини навіть не матиме що поховати. Але Толя переконав мене:

— Вона була вірянкою, Аліно. І навіть якщо тебе це не цікавить, дозволь їй востаннє довести свою віру.

Поруч із Рубі лежав Дарклінґ у чорній кефті.

«Хто попіклувався про нього?» — замислилася я, відчуваючи, як боляче стискається горло. Хто розчесав і так акуратно відкинув із чола темне волосся? Хто склав на грудях його витончені руки?

Хтось у натовпі пожалівся, що Дарклінґ не має права лежати на жертовному вогнищі поруч зі Святою. Але мені це здавалося правильним, і людям слід було побачити, як усе скінчиться.

Вцілілі сонячні солдати зібралися навколо вогнища; на їхніх оголених спинах і грудях хизувалися татуювання. Владім теж був тут, голову він схилив, а відблиски вогню вихоплювали з мороку рубцювату плоть на місці опіку. Навколо них схлипували люди.

Ніколаї стояв осторонь, такий бездоганний у своїй формі Першої армії, а поруч із ним улаштувався Аппарат. Я вище натягла шаль. Погляд Ніколаї мимохіть торкнувся мене з протилежного боку кола. Хлопець подав сигнал. Священник здійняв долоні. Пекельники чиркнули кресалами. Полум’я стрибнуло яскравими дугами, охопивши берези й пірнаючи поміж ними, наче стрімка пташка. Воно облизувало суху деревину, аж доки вона не задимилася й не зайнялася.

Вогнище розросталося, язики полум’я мерехтіли, схожі на тремке листя величного золотого дерева. Люди навколо мене дедалі гучніше стогнали і схлипували.

— Санта! — кричали вони. — Санта-Аліна!

В очах пекло від диму. Запах був нудотно-солодкий.

— Санта-Аліна!

Ніхто не знав справжнього імені, аби проклясти чи звеличити Дарклінґа, тож я пошепки промовила його собі:

— Александр.

Ім’я хлопчика, якого він відцурався.

Майже забуте.

Каплиця стояла на узбережжі Західної Равки, на південь від Ос Керво, на березі Справжнього Моря. Це була спокійна місцина, де хвилі доко́чували мало не до дверей. Побілені стіни прикрашали мушлі, а купол над вівтарем нагадував радше глибоку морську синяву, ніж небеса. Весілля не було пишним, без жодної угоди чи вдаваного викупу. У дівчини і хлопця не було родичів, котрі метушилися б навколо і з почестями провели б їх найближчим містечком чи влаштували б бенкет. Наречена не мала кокошника і золотої