Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

- Тоді не повертатимемося до цієї теми. Не буду повторюватися, я попереджав тебе про свій прихід. Тепер скажи мені, чому ти схопився посеред ночі? - ненав'язливо поцікавився Френк. - Я чекав, що мені доведеться тебе будити, щоб скрасити сумні години очікування жвавою бесідою.

- Нічні жахи, - буркнув Джеймс, розмірковуючи над тим, чи прийшла з братом його сестра чи ні.

- Діти до чотирьох років не можуть розрізнити сон і реальність, і, якщо їм сниться кошмар, вони навіть прокинувшись не усвідомлюють, що це просто сон, - Френк дивився прямо перед собою, ніби звертався до невидимого співрозмовника. Він підвівся і повільно обійшовши стіл, сів поруч із Джеймсом. - Не хвилюйся, я не скажу їй.

- Не скажеш кому? І не скажеш що?

- Не скажу сестрі, що тобі страшно. Це цілком нормальна реакція, - заявив Френсіс.

- З якого дива така благодійність? Я не боюся вас. І навіть Ентоні не боюся - з натиском відповідав Джеймс. Френк схилив голову набік.

- Тоді чого ти боїшся? А ти боїшся, це видно.

- Не твоя справа, Ароше.

- Клич мене Френсісом. Зрештою, я випив у твоїй хаті майже дві чашки чаю. Ми можемо вважатися добрими приятелями, Джеймсе.

- Добре, Френсісе. Тоді дай мені відповідь, що ти робиш тут насправді?

- О, я думав, це очевидно - стежу, щоб один не надто дружньо налаштований горгул і божевільна магичка не закусили тобою і твоїми друзями.

Джеймсу раптом скрутило все нутрощі. О боже, Френсіс і справді все ще захищав його сім'ю, тоді як Джеймс подумки хотів ударити його чимось. Він просто ідіот.

- Ти гадаєш, Тоні повернеться? - спитав він гостя навмисне спокійним голосом.

- Цілком ймовірно, адже він не закінчив почате. Ти все ще живий, значить його справу не завершено.

- І що ти зробиш, коли він повернеться?

- Намагатимусь переконати його. Мені не дуже хотілося б ходити за тобою і твоєю родиною по п'ятах все ваше життя.

- Переконати? Про що ти кажеш?

Френсіс знову дивився кудись крізь Джеймса - наче задумався про щось. Щось у його погляді говорило Джеймсу, що його відвідувачу куди більше сімнадцяти років і від цього нутрощі знову перекосило.

- Можеш називати це як хочеш. "Переконати" не найбезглуздіший варіант.

Френк ніби прийшов до тями і вкотре просканував кухню і коридор поглядом. Немов, поки він роздумував, там могли з'явитися злі горгули, а він цього не помітив.

- А де зараз ті, хто врятував мене від Тоні у лісі?

- Янна та Антуан. Вони стежили за тобою за наказом Ради. Якщо Рада не відкликала їх, вони можуть бути десь неподалік.

- Вони теж горгули?

- Так, з стародавніх.

- Стародавніх?

- Їхнє життя тягнеться з середини п'ятнадцятого століття. Такі старі руїни, створіння світу Тіней, звуться стародавніми.

- Хотів би я так виглядати через стільки часу. - Джеймс ніяково пожартував, відчувши, що втрачає самовладання.

- Окрім вічного життя, ти отримуєш вічний тягар безсмертя. Повір мені, це не так вже й весело. Те саме, щоразу, і смерть спершу всіх твоїх рідних, а потім - знайомих і друзів. Це не те, що можна побажати на день народження.

- То ти безсмертний? - Джеймс ледве міг говорити від подиву.

Френсіс Арош заплющив очі, перш ніж відповісти. Його, очевидно, дратувало це питання, але він все ж таки відповів.

- Так. Моє життя триває нескінченно довго, і я не знаю способу перервати його.

- І Елінор також?

- Так.

- Але ж ви не маги і не горгули, і не знаю хто ще...наскільки мені відомо. Давно ви стали такими?

Арош раптом опинився на своєму колишньому місці, миттю перемістившись туди.

- Ці питання не роблять тобі честі, Джеймс Брістоул.

- Ти знову заговорив, ніби ми у дев'ятнадцятому столітті.

- Якщо це все що тебе хвилює, будь ласка, повернися в ліжко. Я хотів би залишитися наодинці з чаєм. Я вже привітав тебе, ти розважив мене, тож на сьогодні вистачить люб'язностей.

Джеймс проігнорував його.

- Ти взагалі колись відпочиваєш?

- Як тільки ти підеш, одразу й почну.

Джеймс здивувався такій швидкій зміні в настрої Френсіса і вирішив, що йому справді краще піти. Світло на кухні згасло і він пригадав, що забув зробити.

- Френсісе? - тихо покликав Джеймс - мить, і той з’явився так швидко, що в очах зарябіло.

- Що ще?

- Дякую за те, що ти все ще тут і не даєш моєму дядькові нашкодити іншим.

- Він більше не твій дядько. Завжди будь ласка.

Більше він нічого не сказав і зник у темряві. Акуратно ступаючи сходами нагору, Джеймс розмірковував про цю дивну нічну розмову. Він сподівався, що колись дізнається причини, що раніше змушували Арош ненавидіти його.