Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

– Можеш говорити? Я не заважаю?

– Кажи.

– Хочу дещо попросити.

Аміна відчула, як здригнувся доньчин голос, і занепокоєно спитала:

– Щось сталося?

– Ні, – Рута взялася терти лоб понад шрамом. – Тобто так, сталося.

– Я слухаю тебе.

Дівчина помовчала, збираючись із думками.

– Ти ж чула новину про те, що мою біологічку звинуватили в замаху на Якова Демидовича?

– Я щойно прочитала, що вона померла в ізоляторі.

– Ага. Це Анна Ігорівна. Дружина Якова Демидовича.

– Знаю. І що?

– Можеш дізнатися причину?

Аміна не зрозуміла.

– Причину чого?

– Її смерті.

На кілька секунд мати підвисла.

– Навіщо тобі?

Рута видушила з горла нервове покашлювання. Вона не мала заготовленої відповіді.

– Можеш чи ні? Я не уявляю, до кого ще звернутися.

– Руто, але вона ж не на операційному столі померла, – з хисткою настороженістю зауважила жінка, – вона взагалі не лежала в лікарні. Звідки я…

Дівчина нетерпляче перебила її:

– Я розумію, мам. Але повинні ж проводити експертизу, щоб з’ясувати, що з нею сталося? Ну, так же ж? І я подумала, може, в тебе є знайомі та хтось розкаже, що там і як.

– Я не маю знайомих серед судмедекспертів, – відповіла Аміна, – але якщо тебе це аж так цікавить, попитаю в Борисовича. – Вадим Борисович Веремієнко завідував ургентним хірургічним відділенням, у якому вона працювала. – Він може когось знати.

– Мам, попитай, – промовила Рута таким тоном, нібито хтось тримав біля її горла ножа, а від того, яку інформацію роздобуде мати, залежало її життя. Хоча певною мірою саме так і було. – Будь ласка.

– Добре. – Жінка притлумила бажання продовжити розпитування. – Я наберу тебе.

82

Аміна зателефонувала значно швидше, ніж Рута сподівалася – не минуло й години після їхньої розмови.

– Ти слухаєш мене? – озвалася мати, щойно дівчина прийняла виклик.

– Так. Кажи.

– Я дізналася. Тобто Вадим Борисович дізнався. – Аміна рідко підвищувала голос через хвилювання, але зараз вимовляла слова набагато голосніше, ніж зазвичай. Руті навіть довелося тримати телефон на певній віддалі від вуха. – Він поговорив зі знайомим з обласного бюро судово-медичної експертизи. Там зараз страшний переполох. Справа дуже дражлива, жінка померла в СІЗО, це ніби як кидає тінь на правоохоронні органи, тож розтин закінчили ще о восьмій ранку. Але, Руто, перед тим як розповідати, я мушу тебе запитати: ти щось знала? Чому для тебе це важливо?

Рута відчула, як пришвидшується пульс. Аби ж вона могла пояснити.

– Нічого такого, – вона намагалася надати голосу якнайбуденнішого звучання. – Просто цікаво. Останнім часом Анна Ігорівна була трохи нервовою і, е-е, засмученою, але нібито нічого підозрілого.

– Твоя Анна Ігорівна померла від задушення, – сказала Аміна. – Хоча у висновку експерта майже напевно стоятиме «серцева недостатність».

– Умгу, – крізь стулені губи мугикнула Рута.

– Там усе дуже непросто, – уже майже кричала мати, наче боялася, що донька її не почує. – На шиї залишилися синці, хоча жінка весь час була в камері сама. – З динаміка раптом долинув іще один, приглушений голос. Хтось підійшов, Аміна, затуливши мікрофон долонею, відповіла. А за мить повернулася до розмови: – Ти тут?

– Так.

– Я знаю, як це звучить, – у її горлі заскрипіло. – Ну, це ж очевидно. Борисович тактовно поцікавився, чи хтось із поліцейських, бува, не перестарався, проте з’ясувалося, що ні. Є запис камери спостереження, де видно, що твоя вчителька була в камері сама, коли це… м, коли все почалося.

– Що почалося? – холонучи, уточнила Рута.

– Вона почала задихатися. Корчитися без жодної причини. Начебто хтось її душив, але довкола нікого не було. – Аміна ковтнула слину. – Та й це ще не все.

Дівчина притиснула телефон так, що заболіло вухо.

– Що ще?

– Вадим Борисович не бачив того відео, але лікар, з яким він спілкувався, додав, що за кілька годин до початку асфіксії Анна Ігорівна поводилася дуже дивно. То металася камерою, ніби несповна розуму, то провалювалася в якийсь ступор, ні на що не реагуючи, а десь за годину до смерті вона спробувала проштрикнути шию шпицею.

Рута по-риб’ячому хапнула повітря роззявленим ротом, відсторонено відзначила, що частота серцевих скорочень буквально злітає до небес і ось-ось поб’є всі рекорди, та перепитала:

– Свою шию?

– Так. Лікар сказав, це дуже лячно було. Вона десь узяла шпицю, загнала собі в шию під правим вухом і намагалася проштовхнути якнайдалі. Хтось із поліцейських це помітив і зупинив її. Шпицю забрали, жінці почали надавати допомогу, а через годину вона померла. І раптом ти захочеш поцікавитись, то ні – смерть настала не через рану. Вона виявилася не дуже глибокою. Анна Ігорівна задихнулася. Тобто спершу збожеволіла, а тоді задихнулася.

Рута зціпила зуби й не дихала. Їй здавалося, що вона опустилась під воду і досить їй розтулити рота, як у легені поллється вода.

83

Look for something that is hard to find

Searching somewhere deep inside your mind.

Hope you find just what you’re looking for

Heaven’s waiting with an open door.

Iron Maiden, «When The River Runs Deep», 2015[23]

Рута таки заштовхала в себе трохи яєчні, здебільшого задля того, щоб заспокоїти Інді: сестра відразу відчула, що в її голові панує дике сум’яття, та навіть почала допитуватися, проте потім зателефонував Ілля й вона перемкнулася на нареченого.

Рута стала мити посуд, але, сполоснувши тільки одну тарілку, облишила. Закрила кран і заціпеніла з кухонним рушником у руках. Незавершена думка, що проскакувала в голові під час розмови з матір’ю, нарешті оформилась у свідомості. Перед очима сплив жовтого кольору «Молескін», який Анна принесла із собою на зустріч. Ось воно – Анна вела щоденник! Звісно, існувало чимало «але». Може, вона не встигла занотувати, що саме виявила. Може, занотувала, одначе дуже стисло й Рута нічого з тих записів не зрозуміє. А може, жінка таки збожеволіла й останні її нотатки взагалі маячня. Та в тому то й річ, що Руті цього не дізнатися, доки вона не побачить усе на власні очі.

Поставала проблема – дістати записник. «Молескін» міг бути в Анниному авто, та найімовірніше, знаходився в Чорнаїв удома, десь серед Анниних речей, і після хвилини напружених роздумувань Рута не вигадала нічого кращого, як зателефонувати Якову. Вона усвідомлювала, що вчителеві зараз вочевидь не до неї та що,