Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Я пам’ятаю.

— Тобі потрібно не просто пам’ятати, а знати що це і як ним користуватися, оскільки невідомо, куди закине тебе життя далі. Тож зберися, — вона взяла з купи ще один балончик. — Це — охолоджувач...

Спочатку Тео ніяк не міг зосередитися на Софіїних словах, проте згодом вона заволоділа його увагою. Показавши все, що лежало поруч із ним на канапі, Софія змусила його повторити що є що, склала інвентар до сріблястої сумочки і простягнула йому:

— Бери. Хай ніколи не знадобиться, але краще щоб було під рукою.

— Прощальний подарунок?

— Можна й так сказати.

— Дякую, — Тео взяв сумочку, відкрив застібку і вклав до неї подарований медичний сканер.

— Софіє, я в тебе не лишила свого сканера? — почувся Сузаннин голос з рації.

Софія й Тео зустрілися поглядами.

— У мене. Принести?

— Ні, прийду за ним сама. Вип’ю кави.

— Добре.

— Готуй.

— Гадаю, що закінчили, — Софія поглянула на Тео, і той кивнув. Закінчили, але приходити не варто. Мабуть, зараз біля Марти Єва і її люди.

Потрапити до Марти Тео зміг вже аж під вечір, оскільки спочатку її і справді навідала Єва. Для цього Марту вклали на спину, аби приховати сліди після вилучення чіпа. Після Єви до неї пустили маму і кузин. І саме Ханна помітила, що з-під Марти виступає кров: від лежання на спині почалася кровотеча. Її знову перевернули на живіт і терміново повезли до операційної. І лише коли Марта відійшла від наркозу, до неї знову пустили маму, і Сузанна вирішила піти покликати Тео.

— Марта втратила багато крові. Наразі стан важкий, але не критичний. Шкіру довелося зашити, як це робили колись. Склеєні краї ран через ламкість судин розлізлися. Тримаємо її на знеболювальних. Поговорите, і я занурю Марту в сон, — тихо говорила вона на ходу. — Коли стан трошки стабілізується, Людмила планує її звідси вивезти. Каже, що у них є умови й спеціалісти.

— Ясно, — відповів Тео. Те, що Людмила, не зважаючи ні на що, тримає слово, його порадувало.

У дверях палати вони зіткнулися з Лідією, яка, нагородивши Тео спопеляючим поглядом, фиркнула й пішла, нічого не сказавши.

На функціональному ліжку під червоними гемостатичними лампами з підмощеним циліндричним валиком під животом, лежала Марта. Зігнуті в ліктях руки лежали біля голови. На її оголеній спині між лопаток зяяла кругла рана, від якої розходилося три акуратних лінії швів: одна пряма вздовж хребта, і дві загнуті, що йшли в сторони, під лопатками. Де-не-де зі швів виступала кров, але тут же згорталася під дією світла.

Він підійшов до Марти і присів поруч із узголів'ям. Обережно прибрав пасмо волосся, що лежало на її скроні, і лишив долоню на її щоці, а другою долонею накрив її руку, що лежала ближче до нього.

— Привіт, — прошепотів.

Мартині вії здригнулися, і вона повільно розплющила очі.

— Привіт... — відповіла ледь чутно.

— Вибач, що заважаю відпочивати. Дуже хотілося тебе побачити й почути.

— Я рада, що ти прийшов... От тільки вигляд у мене...

— Для теперішньої ситуації — хороший. Ти молодець.

— Будуть шрами...

— Не лишиться жодного, не хвилюйся. У мене зникли навіть ті, які отримав у дитинстві. Все буде добре, — говорив він і гладив її щоку.

— Сподіваюся...

— Буде. От побачиш. Сьогодні дуже складний день, але ти все витримала, і тепер тобі потрібно відпочити й набратися сил.

— Мама сказала, що шанси в мене невеликі...

Тео перевів погляд з Марти на Сузанну. Та лише розвела руками.

Якщо Лідія розповіла Марті про важкість його вірусу, коли та тільки прокинулася після наркозу, то жінка вона не надто мудра... Зневіра сил не додає, і вона мала б це розуміти!

— З тобою все буде добре. Якби щось було не так, то проявилося б одразу якимось висипом чи запамороченням, — впевнено сказав Тео, хоча насправді вигадував. — У тебе ж нічого такого не було?

— Ні...

— От бачиш. Звісно, коли вірус буде активно перебудовувати твій організм, то буде і температура, і оте все, про що я тобі розповідав, але ти з усім упораєшся і... — він схилився до її вуха і, торкаючись губами раковини, тихо додав: — ти обіцяла, що тоді ми продовжимо.

— Тео... — вона всміхнулася самими кутиками губ: чи то від його слів, чи то від лоскотливого дотику його губ, чи від всього разом.

— Я чекатиму, — додав він, поцілувавши мочку вушка і легенько стиснувши їй пальці. — Одужуй. І пам’ятай, що ти не одна.

— Я тебе ще побачу?

— Звичайно.

— Коли ти повертаєшся до Дельти?

— Ще не знаю, але, мабуть, вже після того, як тебе звідси вивезуть.

— Я тебе потім знайду?

— Ти мене не загубиш. Обіцяю, — він відхилився, усміхнувся і знову погладив її щоку, а потім поглянув на Сузанну, яка підійшла до крапельниці і ввела ліки.

Мартине тіло обм'якло — вона провалилася в сон.

Додому Тео пішов пішки. Єва і її люди, навіть кіборги, намагалися не потрапляти на очі місцевим, сиділи у відділку або в найближчій до нього кав’ярні, тому зустріти когось із них на периферії ризику не було.

Біля будинку крім платформи стояв Маріїн пікап і церковне авто.

— Тео! — усміхнулася до нього Марія, коли він тільки зайшов до переповненої вітальні. Вона підійшла до нього, вражено похитала головою, розглядаючи, а потім міцно обійняла. — Я так рада тебе бачити...

— Я вас також, — відповів, обійнявши її.

— Як там Марта? Ти її бачив? — запитала відхилившись.

— Бачив, тримається.

— Ну, добре, а то Лідія нічого толком так і не розповіла, окрім того, що твій вірус вбиває її доньку, і що в неї кровотеча.

— Вірус ще навіть не почав проявлятися, і кровотеча в неї від іншого...

— Це тому, що Марта була втомленою? — Ханна з дивану суворо поглянула на Тео.

— Ні.

— А я вважаю, що так. Якщо з моєю кузиною щось трапиться — я тобі цього ніколи не пробачу, — вона підвелася з дивану і, задерши носик, демонстративно пішла сходами нагору.