Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

вийшов у сад помочитися. Будинок безгучно чорнів за його спиною, на вулиці теж стояла тиша. Ані звуку, тільки раптовий подих вітру зненацька остудив його підняте до зірок обличчя. На якому грала переможна посмішка.

«Зробимо корективи, – вирішив він, уже замикаючи двері.– Про Августу доведеться клопотатись отут. Водночас треба винайняти десь поблизу іншу халупу, щоб, коли матиму дівчину, вона там трохи охолола… А як потім вивезти її звідси? Це треба обмізкувати… Тепер – лист. Або Августа забула про нього, або не трапилося нагоди віддати. Гаразд, нехай поки що полежить у мене… І сама вона спочатку ой як потрібна буде – візьме перший удар на себе. Жабка швидко зрозуміє, що я з її матусею – спільно…»

Він привів до ладу речі й повернув торбу на місце. Поставив будильник у мобільному на восьму тридцять, поклав телефон на стіл. Потім увімкнув нічник. Зірвав покривало й перевернув на спину безвладне оголене тіло Августи. Тепер ця жінка, яка народила йому Марту, була перед ним як на долоні.

«Скільки родимок, – розосереджено подумав Валентин, оглядаючи її вершкову шкіру, трохи засмаглу, – наче гречкою обсипана…»

Його погляд мазнув по грудях Августи – тугих, із рожевуватими сосками; сповз до округлості живота, неглибокого пупка. Вона помітно схудла відтоді, як він побачив її вперше, однак лінії талії, високих стегон, довгих ніг залишилися плавними, дуже жіночними. Очі Валентина затрималися на тому місці, звідки на світ з’явилася Марта. Трохи вище від акуратно підголеного лобка тонким вузлуватим шнурком білів шрам. Він був би майже непомітний, якби паралельно йому не йшли у два ряди сліди швів.

Знявши з себе все, Валентин приліг поруч із жінкою, поклав їй руку на груди й легенько потеребив сосок. Августа не ворухнулася. Він не полінувався підвестися на лікті й торкнувся грудей вологими губами. Жодного збудження він не відчував, але зненацька виникла тепла приязнь до Августи – і поступово зміцніла. Він легенько повернув її набік, обличчям до стіни, потягся вимкнути світло. Потім накинув простирадло, обійняв жінку й притулився до неї ззаду, відчуваючи, як увесь, до країв, наливається умиротворенням.

«Ні, все-таки обійдемося без криміналу. Я не заподію їй зла. Навіщо? Вона гарна… Будемо жити в неї. Повна сім’я: Марточка, її мати – і я…»

Це майнуло в голові наостанок. Наступної миті Валентин Смагін поринув у сон.

16

Опівдні Августа насилу розплющила очі. Почувалася так, немов по ній пройшовся асфальтовий коток, і не цілком усвідомлювала, де перебуває. Спробувала поворухнутися, відразу зрозуміла, що зовсім роздягнена, – і тільки тоді остаточно прокинулася. Натягла на себе простирадло й оглянула кімнату.

У роті було сухо й гірко, у скронях гупало. Шкіра під волоссям нестерпно чесалась. І все-таки вона змусила себе встати.

Босоніж, іще в півсні, пішла шукати, де б умитися, набрела на санвузол з душовою і довго стояла під струменем теплуватої води, що пахла іржавими трубами. Це майже привело її до тями. Одяг свій вона виявила в шафі, і поки одягалася, – згадала все. Вокзал, Валентин Смагін, таксі, вечеря, раптова сонливість… Вона вкрай вимоталася за ці два дні. Знову ж таки, нерви…

У кухні Августа зігріла чайник, випила підряд дві чашки чаю без цукру, поклювала винограду. Захотілося курити. Прихопивши сигарети й запальничку, прошльопала до вхідних дверей, але ті виявилися замкненими ззовні, а зсередини замок без ключа не відімкнути.

Валентин, мабуть, ще зранку пішов у своїх справах.

Чи було в них щось уночі?

Дивно, але якийсь непевний зв’язок із ним вона відчувала, хоч він і ув’язнив її. «Злякався, що втечу?» Августа усміхнулася й відвела штору. Стулки вікна відчинені, але ґрати здаються досить міцними. Вона клацнула запальничкою й уткнулася поглядом у глухий паркан між сараєм і кущами перестиглих, нікому не потрібних порічок. Із силою видихнувши дим, опустила очі: у бур’яні сидів драний рудий котяра, пожираючи її косими голодними витріщаками.

Августа збігала до холодильника по рештки сиру, а повертаючись, спіткнулась об власну торбу, мало не впала і з досадою потерла щиколотку. Рудий, однак, терпляче чекав на неї, а заграбаставши здобич, одразу метнувся в кущі. Вона мила руки, коли клацнув дверний замок. Визирнула в коридорчик – на порозі стояв похмурий, як грозова хмара, Смагін.

– Що трапилося? – машинально запитала.

– Потім… – Валентин пройшов у кімнату, не роздягаючись, і впав на диван. – Іди сюди, треба поговорити.

Августа повісила рушник, погасила світло, причинила двері в санвузол і підійшла. Обличчя його вже було спокійне; він одразу притяг її до себе, чіпко схопивши за плечі, і зазирнув у вічі. Потім швидко торкнувся її губ, відсторонився, не послабляючи хватки, і стрімко спитав:

– Ти ні в чому не хочеш зізнатися?

– А що б ти хотів почути? Щось особливе? – вона спробувала поворухнутись, але він тримав міцно. Від нього пахло пилюкою і потом. Не те щоб різко, але вона все-таки відвернулася.

Валентин ще міцніше пригорнув Августу й однією рукою почав розстібати їй джинси. Вона спокійно стежила за ним, очікуючи побачити що завгодно, але на його обличчі була лише похмура зосередженість. Рука відтягла резинку й пірнула в трусики. Августа здригнулася: пальці Валентина намацали шрам унизу живота.

– Ти мені не сказала, люба, що народжувала… А чому?

– Відпусти, – придушено мовила Августа. – Забери руки! Не можу ж я з тобою розмовляти в отакому положенні!

– Думаєш, я темний? Не розумію? У тебе була дитина. Шрам від кесаревого.

– Ну, була! – Вирвавшись, вона пересіла на інший край дивана й стала гарячково приводити до ладу одяг. – Що на тебе найшло, Валентине?

– Де вона?

– Хто?

– Твоя дитина.

– Яке тобі діло?

– Я вважаю, що між нами не має бути таємниць. Ми ж із тобою в одному човні, так?

– Не розумію, про що ти, – підхопилась Августа. – Я тебе ледве знаю. Із якої речі я повинна ділитися… з напівзнайомим чоловіком… скажімо… подробицями своєї біографії?

– Ти права, звичайно. – Валентин схопив її за руку й повернув на диван. – Добре, сядь.

Вона опустилася поруч.

– Ось що… – Смагін знову насупився. – Там, у басейні, я сказав тобі, що прийшов подивитися на Марту…

– До чого тут твоя племінниця?

– Не поспішай! Спокійно з’ясуймо розклáди. – Валентин зненацька стишив голос: – Марта твоя дочка, так? Тільки не бреши! Ти мені ще в Новому Світі її