Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– А мама?

– Померла під час пологів. Я її взагалі не знав.

– Розповіси про свою рідню?

– Та що там розповідати? – поморщився Валентин. – Яка, до біса, рідня. Мені сестра замінила і матір, і батька… Пізніше забрав до себе Савелій, старший брат. Потім я повернувся в нашу стару квартиру – а Олександра вже заміжня за своїм Федоровим. У моїй кімнаті дитяче ліжечко, а в ньому Мартуся сопе, племінниця. Славне таке було дівчатко, руденьке… дупка туга, рожева…

Щоб він не помітив, як тремтять її пальці, Августа знову поклала руки на коліна. Однак Валентин не дивився – тягся до келиха.

– Ми нормально жили вчотирьох, доки старший брат не вийшов у відставку й не оселився в Харкові. Та ну їх до чорта… Що з тобою, га? – Він нарешті помітив, як сполотніло її обличчя. – Тобі недобре? Нудить?

Августа похитала головою й через силу всміхнулася.

– Ти ж пам’ятаєш… погано переношу спиртне. Вибач. Може, завариш чаю?

– Запросто! – Валентин бадьоро підхопився. – Візьми поки апельсин. Чай у мене класний! Тобі скільки цукру?

– Ложку.

Він квапливо шмигнув у кухню, а вона, нарешті залишившись сама, взяла апельсин і стала чистити.

– Потерпи, – донеслося до неї немов крізь вату. – Зараз полегшає, люба.

Августа вже жалкувала, що погодилася лишитись. Навіть не тому, що наближалася ніч, яку тепер треба буде провести з цією людиною. З його поглядів, кинутих нишком, вона вже здогадувалася, чого він схоче. Але вона, на свій подив, виявилася не готовою навіть до згадування імені Марти вголос, не кажучи вже про подробиці сімейного життя його рідні… Ну що ж, сама напросилася.

Валентин, час від часу поглядаючи в бік кімнати, зняв з підставки чайник. Хлюпнув у чашку на чверть гарячої води та опустив туди одразу дві довгі блакитні таблетки, щоб зопіклон швидко й повністю розчинився. Гірчитиме, та, може, не помітить. «Уже готове!» – крикнув він. Долив свіжої заварки, розмішав цукор, відніс у кімнату й поставив чашку перед гостею. Августа сиділа так само прямо й нерухомо. Глянула на нього й одразу потяглася до чашки.

– Смачно, – сказала вона, зробивши кілька ковтків. – Дякую.

– Може, все-таки трохи поїси?

Вона відповіла, що ні, не хочеться.

Нагорі гримнув і покотився стілець, слідом пролунав жіночий вереск – повернулися господарі, як завжди, напідпитку. «Аби тільки не повбивали одне одного, – подумав він. – Тільки ментів тут бракувало…»

– Я б покурила, – промовила, позіхаючи, Августа.

Чашка спорожніла. Він підвівся, відніс її в кухню, прихопивши й тарілки. На другому поверсі все затихло. Повернувшись, він застав Августу біля відчиненого вікна. Вона простягла руку крізь ґрати, струсила попіл і обернулася до Валентина. За вікном виднілися зарості топінамбура, далі світло з кімнати падало на облуплену стінку чогось на кшталт гібрида гаража з сараєм. Через високу огорожу, складену з ракушняку, ніхто не міг їх бачити.

– Темно… – мовила Августа онімілими губами, хитнулася, схопилася за підвіконня й винувато додала: – Г-го-осподи, спати ж як хочеться…

– Ти просто втомилася. – Валентин підійшов, узяв з обм’яклої руки сигарету і жбурнув за вікно. – Ходімо, я тебе покладу.

Притримуючи Августу за плечі, вільною рукою він відкинув легке темно-синє покривало, обережно поклав її на диван і почав повільно роздягати. Невелика затримка вийшла з тугою блискавкою джинсів, але із цим він упорався. Накинувши на жінку простирадло, Валентин зібрав розкиданий одяг, акуратно склав і відніс у шафу. Глянув – у сутінку примарно біліла гола нога Августи.

Безшумно підійшов, щоб вимкнути нічник, – вона вже міцно спала, уткнувшись у подушку. Тоді в повній темряві Валентин відшукав її дорожню сумку й вийшов у кухонний закуток, щільно причинивши за собою двері.

Усе справдилося – судячи з паспорта, її дійсно звали Августою. Августа Дмитрівна Карлова. Штамп реєстрації, цілком конкретна адреса. Околиця, так, але й не глушина якась. Там можна залягти, прочухатись, а потім поступово розібратись із Савелієм. Раз і назавжди. А поки що доведеться вигадати якусь версію для нової подруги: документи-бо в нього на інше прізвище, формально ніякий він не Смагін.

На дні сумки лежав мобільник Августи. Розряджений у хлам. Отже, і тут не збрехала. Більше нічого прикметного не знайшлося.

Він вибрався в коридорчик і повернувся з Августиною курткою. Пошукав у кишенях, намацав кулькову ручку. У внутрішній лівій кишені лежав цупкий паперовий прямокутник. Вийняв. Запечатаний конверт, на місці адреси великими літерами всього два слова: «Марті Федоровій».

Валентин ледь не впустив куртку й надовго втупився в стіну. Потім, сівши міцно на табуретці та обережно орудуючи ножем, розкрив конверт уздовж лінії склейки, вийняв аркуш.

«Люба моя Марто, – прочитав він, повільно розбираючи нерівні букви, – мені все-таки хотілося б наостанок якось порозумітися з тобою. Одразу скажу: цей лист тебе ні до чого не зобов’язує. Я просто не в змозі зникнути з твого життя, залишивши про себе пам’ять як про людину незначну, що не заслуговує на твою увагу. Я вже не кажу, донечко, про ту краплину любові, на яку заслуговує будь-яка людина, навіть…»

Валентин відклав аркуш і ковтнув заварки з чайника. Отакої!

«Мені було дев’ятнадцять, коли я завагітніла. Твій батько й чути не хотів про дитину. Хто він – не має значення, так склалася моя доля, я від нього пішла. Жила у своєї бабусі в глухому селі. Хотіла повернутися туди разом з дитиною. Але після того, як ти, Марто, народилась, – я зламалася. Мені стало по-справжньому страшно. Везти тебе, малесеньку, у цю глушину? Гроші закінчуються, роботи немає, бабуся хвора… навколо – нікого. Я тебе залишила, сподіваючись, що про тебе подбають добрі люди, а сама, в паніці та лихоманці, утекла з пологового будинку. Лист – не пояснення мого вчинку, просто факти. У тебе чудові тато й мама, дім, друзі. У тебе своє життя, а мені дісталося те, на що я заслуговую. Вибач мені. Я завжди пам’ятала тебе, любила й любитиму.

Прощавай.

Августа.

І все-таки не можу стриматися: якщо захочеш коли-небудь, зателефонуй мені. Ось номери моїх телефонів…»

– Ні хріна собі! – Смагін відклав лист. – Оце так фінт.

Номер Августиного мобільного був записаний у нього на зап’ястку, а домашній виявився зовсім простим: чотири сімки, три нулі.

Валентин повернув аркуш у конверт, склав конверт удвоє й сунув у задню кишеню штанів. Потім вимив посуд і, не гасячи світла,