Дейв Еггерс - Сфера

вона. Треба зв’язатися, бо ще подумає, що це якась моторошна облава. А це просто його подруга Мей демонструє програму «ДушоПошук», хоче з ним поговорити і разом над усім посміятися.

За вікном Мерсерового авто проносилися ліси невиразною брунатно-біло-зеленою плямою, а рот водія перетворився на глибоку рану люті і страху. Він часто дуже необачно повертав і, здається, підіймався в гори. Мей починала тривожитися, чи зможуть його наздогнати учасники пошуку, але приліплена до вікна камера «ВидоЗміни» давала дуже чітке, майже кіношне зображення, тож було надзвичайно захопливо. Тепер він скидався на свого героя Стіва Макквіна — розлючений, але холоднокровний кермував пікапом, що мчався вгору. І тут Мей спало на думку створити живе шоу, де люди просто зніматимуть самих себе, їдучи на великій швидкості місцевістю з незвичайними краєвиди. Наприклад, із назвою «"Поїхали", — сказала вона». Фантазії Мей перебив Мерсерів голос, сповнений злісної отрути: «Тварюки! — кричав він. — Ідіть ви всі до сраки!»

Він дивився простісінько в камеру. Побачив її. Враз кадр почав з’їжджати. Мерсер опускав вікно. Мей цікавило, чи втримається камера, чи встоїть її клей проти сили автоматичного вікна, і відповідь прийшла за секунди, коли камеру стягло з вікна, а її око несамовито заметалося, показало ліс, тротуар, а тоді, застигши, — небо.

На годиннику — 11:51.

Кілька довгих хвилин Мерсера геть не було видно. Мей припускала, що якийсь із автомобілів усе ж таки його дожене з хвилини на хвилину, але на картинках з усіх чотирьох камер жодного натяку на пікап утікача. Всі вони їхали різними дорогами, і з їхніх розмов стало ясно, що вони й гадки не мають, куди він подівся.

— Гаразд, — сказала Мей, знаючи, що вона ось-ось викличе захват усієї аудиторії. — Дрони, будь ласка! — заревіла вона голосом, що пародіював якусь відьму-лиходійку.

Минуло нестерпно довгі зо три хвилини, поки всі наявні в окрузі приватні дрони, загалом одинадцять, піднеслися в повітря, кожен керований своїм власником, і полетіли в гори, куди, як припускали, помчав Мерсер. Власні системи глобальної навігації запобігали зіткненню безпілотників, а після підключення до супутника вони знайшли блідо-блакитний пікап за шістдесят сім секунд. Годинник показував «15:04».

На екрані з’явилися зйомки з дронів, і глядачі змогли побачити неймовірну сітку зображень, а оскільки безпілотники трималися далеченько один від одного, то забезпечували калейдоскопічне зображення пікапа, що гнав гірською дорогою поміж густими соснами. Кільком меншим апаратам вдалося шугнути вниз і летіти зовсім близько від пікапа, та більшість із них, занадто великі, щоб петляти поміж деревами, переслідували авто з більшої висоти. Один невеличкий безпілотник, «Розвідник 10», метнувся під навіс соснових крон і ніби прив’язався до Мерсерового вікна. Кадр був стійкий і чіткий. Мерсер обернувся до апарата, зрозумів, що цей дрон надзвичайно чіпкий, і його обличчя скривилося від непідвладного жаху. Мей ще ніколи Мерсера таким не бачила.

— А чи може хтось дати мені звук на «Розвідникові 10»? — запитала Мей. Бачила, що Мерсерове вікно досі відчинене. Якщо заговорить через динамік, то він почує і знатиме, що це Мей. Отримала сигнал, що аудіо увімкнено.

— Мерсере. Це я, Мей! Ти чуєш мене?

На його обличчі проступив натяк на впізнання. Він примружився і знову недовірливо глянув на дрон.

— Мерсере, зупинися. Це я, Мей. Мей. — А тоді, майже сміючись, додала: — Просто хотіла привітатися.

Аудиторія аж заревіла.

Зігріта реготом у залі, Мей очікувала, що Мерсер теж засміється і зупиниться, захитає головою, захоплений дивовижною могутністю інструментів у її розпорядженні. Вона хотіла тільки одного — щоб він зупинився і сказав: «Гаразд, твоя взяла. Нічого не вдієш. Ти перемогла».

Але він не всміхався і не зупинявся. Навіть більше: не дивися на безпілотник. Схоже, він прийняв інше рішення.

— Мерсере! — мовила Мей насмішкувато-начальницьким тоном. — Мерсере, зупини авто і здавайся. Тебе оточено. — Тоді щось подумала і знову всміхнулася. — Тебе оточено… — сказала вона, стишивши голос, а потім радісним альтом вигукнула: — …друзями! — Як і передбачала, зал вибухнув реготом і несамовитими криками схвалення.

Але він не зупинявся. Наче й геть перестав зважати на апарат, що його переслідував. Мей поглянула на годинник: 19 хвилин, 57 секунд. Не могла вирішити, чи має значення, що Мерсер не зупинився і не поглянув у камери. Зрештою, вони його знайшли. Ще й, либонь, побили рекорд Фіони Гайбридж, коли побачили, як він утікає до свого пікапа. Саме тієї миті і встановили його фізичну особу. Мей уже було подумала вимкнути камери і відкликати дрони, бо Мерсер у нестямі, його не зупиниш — хай там як, але вона своє довела.

Але ж оця відмова здатися, визнати поразку або принаймні віддати належне неймовірній силі технології під орудою Мей… Тому знала, що не поступиться, аж поки отримає від нього бодай мовчазне підтвердження програшу. Яким чином? Не знала, але відчувала, що знатиме, щойно він зупиниться.

А тоді пейзаж, що пролітав повз Мерсерове авто, розступився. То вже не були густі і навальні ліси. Тепер лишень синява, верхівки дерев і яскраво-білі хмари.

Поглянула на картинку з іншої камери і побачила пікап із висоти дрона. Мерсер саме виїхав на міст — на вузький міст через ущелину між двома горами з прольотом у кілька сотень футів.

— А чи можна дати мікрофону максимальну гучність? — запитала вона.

З’явилася іконка, показуючи, що мікрофон на половині гучності, і ось уже на повній.

— Мерсере!.. — мовила вона так зловісно, як тільки могла. Сіпнув головою у бік безпілотника, вражений гучністю. Може, досі він її не чув?

— Мерсере! Це я, Мей! — повторила вона, не втрачаючи надії, що досі він не знав, що за всіма цими вибриками стоїть саме вона. Але він не всміхався. Лишень повільно хитав головою, немовби його розчаруванню не було меж.

Тепер вона бачила ще два дрони, біля вікна з пасажирського боку. З одного загуркотів голос, чоловічий:

— Мерсере! Матері твоїй! Гальмуй, недоноску недограний!

Мерсерова голова сіпнулася у бік голосу, і коли він знову втупився на дорогу, його обличчя аж зіщулилося від паніки.

На екрані позаду себе Мей побачила, що зйомки з двох камер «ВидоЗміни», встановлених на мосту, теж з’явилися у сітці трансляцій. Картинку з третьої камери ввімкнули за кілька секунд — вона показувала міст зі значно нижчого берега річки.

А тепер іще один голос, цього разу жіночий і сміхотливий:

— Мерсере, здавайся! Скорися нашій волі! Стань нашим другом!

Мерсер розвернув пікап до безпілотника, немовби йшов на таран, але той автоматично змінив траєкторію і, наслідуючи Мерсерів маневр, синхронно метнувся вбік.

— Мерсере, тобі від нас не втекти! — зарепетував жіночий голос. — Ніколи і нізащо. Все, зупиняйся. Здавайся. Будь нашим другом! — Останні благальні слова жінка пронюняла, як мале дитя, і, почувши свій голос у гучномовці, аж розсміялася, таким дивним видалося її гугняве благання, що пролунало з тьмяно-чорного дрона.

Аудиторія схвально кричала й