Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

щось непередбачене, вони потрапили в якусь пастку, що ніяк не пов’язана з незнайомцями… Хто зна! Може, зачинені ті кімнати, куди вони потрапили…

— То чому ж вони не повертаються?

— Може, поламався механізм дверей або…

— Або що? — поцікавився Дан. — Тоді нам не залишається нічого іншого, як тільки піти слідом за ними через потайне сполучення.

— Ні! — щосили запротестувала Лучія. — Небезпека криється тут, у цих злощасних колонах. Якщо не знайдемо іншої ради, то спробуємо пройти через них, зв’язавшись мотузками… А поки що…

Світанок нечутно зайшов у замок. Морок розступився і в серцях черешняків ніби знову зажевріла надія.

— Маріє, Лучіє! — вигукнув Дан. — Є ще один шлях сполучення з другою частиною замку… Стіна, на яку вчора вибрався Урсу…

— Ти збожеволів? — здригнулася Лучія. — Цей шлях неприступний!

— Але якщо Урсу вибрався туди… — стояв на своєму Дан.

Усі подалися до внутрішнього двору. Вони опинилися в становищі потопельника, для якого і соломинка — надія на порятунок. Надія була абсурдна, безглузда, але все-таки це шанс. Тим більше, що в дворі на них чекало диво: з вершини звисала мотузка. Урсу й Тік, поспішаючи, забули стягнути її вниз.

Від радості відкриття Дан занімів. Забув, що він товстун, що в нього не минулося перенапруження м’язів, що ніколи в житті не займався акробатикою, що може повиламувати собі руки й ноги, може навіть скрутити собі в’язи. І водночас відчував у собі таку відвагу, що не хотів нічого й чути:

— Я піднімаюся, дівчата! Будь що буде! Коли Урсу піднявся без мотузки, то чому мені не піднятися з мотузкою?

Дівчата дивилися на нього, ніби вперше бачили. Ніколи ще він не виявляв стільки рішучості. Дан був готовий розпочинати свій убивчий підйом.

5

Світло ліхтарика прорізало темряву, і водночас Урсу гаркнув так басовито, що міг би приголомшити будь-кого:

— Стій!

І тут-таки зайшовся оглушливим реготом, від якого здригнулися кам’яні стіни. Перед ним закам’яніли, тримаючись за руки, з розширеними від страху очима двоє… Якби крем’язень зустрів тут, у підземеллі, крокодила чи орангутанга, то здивувався б менше. Тільки не Віктора й не дівчину в білому сподівався він тут зустріти!

Віктор упізнав цей страхітливий регіт, бо тільки одна людина в світі здатна так сміятися, і полегшено зітхнув:

— Господи! Якого страху ти нагнав на нас! Я вже думав, що нам кінець. Не міг ти якось трохи інакше крикнути, Урсу!..

— Урсу?! — зраділа разом з Віктором дівчина в білому. — Як ти нас знайшов?

— Я проламав таку грубелезну стіну, що тепер побоююсь, чи не завалиться підмурівок замку.

— А як ти знайшов цей хід? — спитав Віктор.

— Який хід?

— Цей, що привів тебе до нас Не крізь стіну ж ти пройшов…

— А-а! Проклятий люк!

— Ти що, теж потрапив у пастку?

— Авжеж! Так само, як і ви. Тік у руках незнайомців, ми — заживо похоронені… Що з іншими — невідомо… Там, безумовно, теж мало щось трапитись… Може, на них напали вояки. Якийсь яничар чи татарин…

Вікторові здалися дивними ці жарти Урсу, надто після того, коли він побачив, що обличчя й руки товариша почервоніли від цегли й крові.

— Скажи правду, Урсу! Ти знайшов якийсь вихід звідси?.. Кинь нам краще мотузку, бо ми хапаємо дрижаки від холоду.

— І як же ви зігрієтеся мотузкою? — знову почав глузувати Урсу. — Це було б цікаво й для мене. Бо для чогось іншого в мене нема мотузки.

— Аби ти сам побув стільки, як ми, в цьому підземеллі, — захлипала дівчина в білому.

— І то правда! В підземеллі був я недовго. Я ламав стіни замку… Бо якби не ламав, то, може, й кості залишив би там…

— Ти знайшов якийсь вихід? — знову спитав Віктор.

— Знайшов вихід тільки до вас. Але спершу мені треба спуститися.

Спуск його був схожий на спробу самогубства. Урсу лежав головою вперед, простору мав не більше, ніж землі під нігтями, а висота підземелля майже три з половиною метри. Аби хоч долівка земляна…

— Вікторе! Підійди ближче до цього отвору і гарненько тримайся. Я трохи натисну на твої плечі. Бо інакше не зможу спуститися…

Хлопцеві, який тихенько просувався головою вперед, вдалося трохи стримати падіння, бо він зачепився за виступ отвору кінчиками пальців ніг. Він витягнув руки вниз і схопився пальцями за плечі Віктора. Одразу ж пустився й ногами краю… Він зробив небачене сальто-мортале, але виконав його непомильно.

Тільки торкнувшись долівки, Урсу засвітив ліхтарика, ліг і витягнувся горілиць.

— Що з тобою? — злякався Віктор.

— Я стомився! Вмираю! Я ж кажу, що проламав стіну метрів два завтовшки.

— Де звідси вихід? — спитала його дівчина в білому.

Урсу освітив верхній люк:

— Він там же, де і вхід сюди. Треба тільки натиснути на нього, і ми вільні.

— А хто ж натисне? — здивувалася дівчина.

— Той, хто про це питає! — весело відповів Урсу. — Ми зробимо піраміду. Я — основа, Віктор — середина, а ви… вершина. Однак я мушу трішечки відпочити.

6

У сусідньому замку світанок застав такий самий розгардіяш і тривогу. Троє чоловіків перевернули кімнату догори дном, перешукали, перенишпорили скрізь, навіть там, де не тільки шістдесят монет, а навіть півмонети не могло заховатися. Але не знайшли ніде нічого. Вони знову заходилися вистукувати стіни може, шибеник знайшов тайник, про який вони досі не знали? Але стіни були холодні й байдужі. Цілу ніч ліхтарі висвічували закутки й щілини, валізи й речові мішки, консервні банки, ланцюг на колоні, та все марно.