Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

минуло майже два роки, а справа не зрушилася з місця. Крім того, це відбувалося під час паніки 1907 року, і Джеймісон, без відома суду, Ейлін чи її адвоката передав спірні акції в комісію з реорганізації концерну.

— Якщо їх продати, вони нічого не коштуватимуть, — пояснював Джеймісон. — А комісія з реорганізації сподівається розробити план і врятувати Об’єднану транспортну.

Услід за цим комісія з реорганізації заклала акції в Середньозахідному кредитному суспільстві — банку, зацікавленому в об’єднанні всіх чиказьких залізничних компаній в одну велику компанію. Природно, виникало питання: «Що з цього отримав Джеймісон?» І поки чиказький суд два роки барився із затвердженням заповіту Ковпервуда, у Нью-Йорку не було зроблено нічого, щоб хоч якось улагодити справи. Товариство взаємного страхування життя мало заставну на двісті два­дцять п’ять тисяч доларів на прибудову до картинної галереї в особняку Ковпервуда на П’ятій авеню; за цією заставною нагромадилося відсотків на суму в сімнадцять тисяч доларів. Товариство звернулося до суду за дозволом накласти арешт на нерухомість Ковпервуда. Адвокати товариства, без відома Ейлін і її повірених, домовилися із Джеймісоном і Френком Ковпервудом-молодшим і продали з аукціону всю прибудову разом з картинами, що знаходилися в ній. Отриманих грошей ледь вистачило на те, щоб задовольнити претензії страхового товариста, оплатити податки й погасити рахунки нью-йоркської міської влади за воду на суму близько тридцяти тисяч доларів. Тоді Ейлін і її адвокати звернулися до чиказького суду у справах про заповідальні розпорядження із проханням відсторонити Джеймісона від обов’язків виконувача духівниці.

Ейлін повідомила суддю Северинга:

— Відтоді, як помер мій чоловік, лише розмови і ніяких грошей. Містер Джеймісон красиво говорив і був щедрий на обіцянки, але ніяких грошей я від нього не отримала. Коли я прямо звернулася до нього з вимогою, він відповів, що нічого не може дати. Відтак я втратила довіру до нього.

Потім Ейлін розповіла суду, як Джеймісон без її відома передав акції на чотири з половиною мільйони доларів комісії з реорганізації; як продав з аукціону за двісті сімдесят сім тисяч доларів частину картин покійного, тоді як вони коштували чотириста тисяч; як він зажадав від неї півтори тисячі доларів комісійних, хоча вже отримав платню як виконувач духівниці, і як він не допустив її повіреного до книг обліку майнових справ Ковпервуда.

— Коли містер Джеймісон запропонував мені продати будинок і колекцію картин, — сказала на закінчення Ейлін, — та ще зажадав шість відсотків за угоду, я просто сказала, що не згодна. Тоді він став загрожувати мені банкрутством, якщо я не погоджуся.

Після цього слухання справи було відкладене на три тижні.

— Ось приклад того, що виходить, коли жінка втручається в те, чого не розуміє, — зауважив Френк А. Ковпервуд-молодший.

Натомість поки Ейлін намагалася через чиказький суд у справах про спадщину усунути Джеймісона від обов’язків виконувача духівниці, сам Джеймісон, після трьох років бездіяльності в Нью-Йорку, раптом звернувся до суду із клопотанням про підтвердження його права виконувача духівниці також у цьому місті. Однак, оскільки Ейлін підняла питання про його придатність для цієї ролі, суддя у справах про спадщину Монеген, відклав розгляд справи на два тижні, щоб зібрати дані за чи проти клопотання Джеймісона. У цей час у Чикаґо Джеймісон, відповідаючи перед суддею Северингом на обвинувачення, висунуте проти нього Ейлін, наполягав на тому, що діяв цілком правомірно і не одержав ані цента незаконним шляхом. Навпаки, він стверджував, що багато зробив для збереження майна.

Суддя Северинг відмовився відсторонити Джеймісона від обов’язків виконувача духівниці, але при цьому зауважив:

— Якщо виконувач духівниці, що отримав за виконання своїх обов’язків певну частку спадщини покійного, вимагає ще від удови виплати відсотків за оформлення її спадщини, хоча це його прямий обов’язок, — то було б справедливим відсторонити від обов’язків виконувача духівниці. Але сумнівно, чи маю я право відсторонити його тільки на цій підставі.

Після цього Ейлін вирішила звернутися до Верховного суду.

У цей же час, однак, Лондонська підземна компанія звернулася до Нью-Йоркського окружного суду із проханням стягнути належні їй вісімсот тисяч доларів. Компанія нітрохи не сумнівалася у платоспроможності спадкоємців, хоча із заяв авторитетних осіб було ясно, що внаслідок судових процесів зі спадщини Ковпервуда зникло в повітрі вже близько трьох мільйонів. Суд призначив судовим виконавцем якогось Вільяма Каннінгхема, і цей чоловік, незважаючи на те, що Ейлін саме захворіла на пневмонію, розставив охорону навколо будинку Ковпервуда на П’ятій авеню, а через три дні влаштував триденний аукціон для розпродажу картин, килимів і гобеленів, щоб сплатити за позовом Лондонської підземної. Охоронці цілодобово наглядали за будинком, аби не допустити зникнення чогось із майна, що підлягало продажу з аукціону. Агенти охорони швендяли туди-сюди в будинку, заважаючи слугам і порушуючи право недоторканності майна й житла.

Чарльз Дей, один із адвокатів Ейлін, оскаржив рішення суду, стверджуючи, що даний випадок — найгірший приклад судової тиранії, що будь-коли мав місце в Америці: справжня змова з метою проникнути до будинку протизаконним шляхом, насильно продати його разом з картинами й у такий спосіб звести нанівець намір Ковпервуда перетворити особняк разом з усією його обстановкою в музей, відкритий для публіки.

Поки нью-йоркські адвокати Ейлін намагалися зняти тимчасовий арешт на майно Ковпервуда у Нью-Йорку, її адвокати в Чикаґо домагалися призначення розпорядника всім майном покійного.

Ніхто не додумався скористатися правом викупу заставної на прибудову до картинної галереї Ковпервуда, яку одержало за позовом страхове товариство. І через чотири місяці страхове товариство подало до суду на виконавця Каннінгхема і на Лондонську підземну, які навідріз відмовилися викупити заставну.

На додачу, поки комісія з реорганізації, що складалася із чиказьких капіталістів, розробляла разом із представниками банкірського будинку Брентона Діггса план реорганізації ковпервудівського концерну, власники цінних паперів цього концерну зі складу акціонерів трьох дочірніх компаній зажадали порушити судову справу про позбавлення комісії права на викуп цих цінних паперів. Наполягаючи на тому, що розпоряджатися всім майном Ковпервуда має право тільки суд округу Кук, адвокати Ейлін стверджували, що апеляційний суд цього округу таких прав не має. Суддя згаданого апеляційного суду погодився з цим, додавши, що негайно відсторониться від усякого втручання, тільки-но Джеймісон візьме на себе нагляд за нью-йоркською власністю Ковпервуда.

Однак через п’ять місяців після звернення Ейлін до апеляційного суду США цей суд більшістю у два