Катерина Дако - Зламати ляльку Loly, Катерина Дако

* 15.2 *

 

А ввечері, як і домовлялися, за нею заїхав Гордій.
Але Лола вирішила в жоден ресторан з ним не їхати. Тому, коли чоловік набрав номер і сказав, що чекає на неї в машині, Лола вийшла з під'їзду, але в машину не сіла.

Він вискочив назустріч, явно радіючи з того, що бачить її. Обійняв і ніжно поцілував у губи. Точніше, хотів у губи. Але Лола злегка відвернулася, і вийшло десь між губами та щокою.

- Я скучив, - прошепотів чоловік, втикаючись носом їй у верхівку і так і не розірвавши обійми.

Лола нічого не відповіла.

Тоді Гордій трохи відхилився і подивився їй у вічі.

- Що трапилося? - схвильовано спитав.

- Нічого...

- Тоді поїхали?

Лола здивувалася, що Гордій не помітив її простого, непарадного вбрання. Хіба в такому В ресторани їздять?

- Ні, Гордій, я не поїду.

Чоловік був явно збентежений. Він запросив - а вона не хоче!.. Лола могла присягнутися, що таке з ним напевно вперше. Всі дівчата та жінки незалежно від віку підкорялися його магнетизму. А вона раптом...

- Лол, я ж спитав: щось трапилося?

- Ні, нічого, - відповіла дівчина. - Просто втомилася. І не хочу нікуди їхати. Не хочу їсти на людях. Тримати спину рівно і відрізати крихітному шматочками листочки салату. Не хочу цієї показухи...

- Лол, давай без показухи. Поїдемо в якесь тихе містечко. Та просто у будь-яке кафе.

Лола знову посміхнулася. Гордій – і в кафе? Напевно, він такі заклади давно не відвідував. Він більше за модними та пафосними закладами. Типу того, куди Лола влаштувалася працювати. Але ж то робота, кухня, так би мовити...

- Ні Пробач. Я не хочу.

Гордій не знав, що ще запропонувати. Було видно, що він явно засмучений відмовою дівчини. Планував одне – отримав зовсім інше. Точніше нічого не отримав.

- Ну добре. Нікуди не поїдемо. Ходімо прогуляємось. Або...

Так, він був не з тих, що швидко здаються. Звісно. Він би не був собою, якби у цій ситуації просто змирився з відмовою.

- Або до тебе підемо, чаю поп'ємо. - Гордій явно зніяковів. - Якщо ти, звісно, ​​мене запросиш.

Оце так! Він же не хотів зустрічі на їхній території. Трахатися – одне, а життя – у кожного своє. А тут у гості напрошується.

- Добре, - сказала Лола. - Підемо погуляємо. Тут сквер недалеко є.

І вони попрямували спочатку у напрямку скверу, а потім його доріжками.

Лола мовчала. Зрозуміла, що піти сюди було не найкращою ідеєю. Востаннє вона тупцювала ці доріжки, коли намагалася вижити після втрати дитини. А до того - з Інною, після вечора на трьох з Ігорем...

Що ж. Не найкраще місце.

А Гордій теж мовчки йшов поруч. І це мовчання гнітило.

Але це було цілком закономірно. Їм зараз просто не було про що говорити. У них майже не залишилося точок дотику. Не було спільних знайомих. А ті, що були, нагадували про не дуже веселі події. Не було спільних позитивних спогадів, поїздок, загального дозвілля.

Так, вони провели пару днів на морі, але це було три дні тому. І фраза на кшталт: "А пам'ятаєш...?" зараз явно звучала б дивно.

Хоча, може, і не дивно, але говорити про відпочинок, коли попереду багато трудових буднів, теж якось не хотілося.

- Влаштувалась на роботу? - нарешті перервав важке мовчання чоловік.

- Так.

- Куди?

Лола назвала ресторан. Гордій присвиснув і з цікавістю глянув на Лолу:

- Круте містечко.

- Так, не чебуречна... Думаєш, не потягну?

Він не очікував, що її візьмуть до закладу такого рівня? Ось і показав своє поблажливе ставлення до Лоли, тепер уже як професіонала.

- Лола, люба, я не намагався принизити рівень твоєї кваліфікації. Просто знаючи, як ти не любиш галас та гламур, здивувався, що ти – і такий ресторан.

- А я туди не в гламурі брати участь улаштувалася. Я там працюватиму. Тяжко. А всі гламурні з іншого боку барикад залишаться. Ти ось у ресторани ходив, коли востаннє бачив кухаря, який тобі приготував страви?

Гордію не було чим крити. Нічого сказати. Тому між ними знову повисла мовчанка.

- Лоле, я так не можу, - нарешті видавив Гордій. - Ти мовчиш, я вже боюся щось сказати, щоб тебе не образити. Якось дивно між нами виходить.

Лола здивовано скинула брову:

- А до цього було легко та невимушено?

- Ну навіщо ти так? ... - чоловік явно не очікував, що дівчина зможе іронізувати або постояти за себе. - Я ж хочу помиритися. Лол, я справді хочу бути з тобою.

Вона посміхнулася вкотре:

- Ти й раніше був зі мною. Як із іграшкою. Але зі мною. Не впевнена, що щось змінилося. Ходімо назад, я втомилася. Та й вставати на роботу рано...

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно