Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Її почали лаштувати в ніч на 10 липня, загачуючи болото возами, наметами, різним спорядженням. Однак такі дії викликали паніку в таборі. Мобілізовані селяни й ремісники, вважаючи, що їх хочуть використати як «живий щит», щоб вивести козацькі частини, кинулися до переправи. Почалася паніка. Богуну вдалося вивести лише 20-тисячний козацький корпус і частину артилерії. В боях та в паніці 10 липня загинуло близько 8 тисяч учасників битви. Повністю знищений був загін, що прикривав відступ. Збереглися легенди про мужність козаків цього загону. Однак їхній героїзм ситуацію не врятував.

На вечір 10 липня коронне військо зайняло козацький табір. Йому дісталися багаті трофеї — гармати, порох, а також документи канцелярії Хмельницького та його скарбниця й клейноди. Гетьман же від поля бою був далеко[661].

Берестецька катастрофа стала «точкою неповернення». До неї ще зберігався хоч якийсь шанс на примирення влади Речі Посполитої з козаками, після неї — вже ні. Хоча в битві перемогли урядові війська, насправді це була піррова перемога. Їм так і не вдалося упокорити українські землі. Наступ коронного війська в східному напрямку й литовських військ під проводом Януша Радзивілла з півночі відбувався в умовах партизанської війни. Їм також дошкуляв голод, оскільки місцеве українське населення ховало від вояків продовольство. Воїнів косили хвороби. Від дизентерії тоді помер шляхетський улюбленець Ярема Вишневецький[662]. Великих масштабів набуло дезертирство. Шляхетська армія зменшувалася на очах.

1651 рік був для Хмельницького не лише роком воєнної катастрофи, а й роком особистої трагедії. «Найбільше кохання гетьмана», колишня «дружина Чаплинського», з якою його заочно обвінчав єрусалимський патріарх Паїсій, була страчена запальним гетьманичем Тимошем у травні 1651 р. за підозрою у зраді. Щоправда, Хмельницький довго не ходив у траурі (якщо взагалі ходив). Улітку цього ж року одружився втретє з Ганною Золотаренківною, міщанкою з Корсуня, вдовою полковника Пилипа (Пилипця). Ця жінка пережила гетьмана. У 1671 р. вона стала черницею в одному з київських монастирів.

Тим часом Хмельницький 17 липня розіслав із Білої Церкви наказ полковникам прибувати до нього з уцілілими військами[663]. Під цим містом гетьман почав закладати табір. Наприкінці серпня під його рукою було близько 25 тисяч козаків. Також йому на допомогу було прислано близько 6 тисяч татар-ногайців. Звісно, це була далеко не та армія, яку мав гетьман перед Берестецькою битвою. Та все ж...

Цікаво, що саме на 1651 р. припадає активізація контактів Хмельницького з турками. У цьому ж році гетьман звертався до султана з просьбою не лише забезпечити йому протекцію, а й вплинути на кримського хана, щоб той надав допомогу. Умови протекції були змінені на користь турків. Тепер Хмельницький змушений був платити данину, як Молдавія та Волощина, й давати воїнів для війни з Венецією[664].

Польська сторона розуміла, що козаків «голими руками не взяти». 15–28 вересня 1651 р. у Білоцерківському замку відбувалися переговори урядової та козацької депутацій[665]. Першу очолював Адам Кисіль, другу — Іван Виговський. Переговори велися у вкрай напруженій атмосфері. Дійшло навіть до того, що кілька тисяч заколотників разом з татарами оточили цей замок, вважаючи, що старшина з гетьманом хоче зрадити їх. Хмельницькому з допомогою чималих зусиль вдалося придушити бунт, стративши його ватажків.

28 вересня був нарешті укладений документ під назвою «Пункти спорядження й заспокоєння Війська його королівської милості Запорозького на комісії під Білою Церквою»[666]. На відміну від Зборівських домовленостей, де був королівський лист, у якому надавалися права Війську Запорізькому, білоцерківські пункти мали двосторонній характер. Вони підписувалися представниками корони Польської, Великого князівства Литовського й Війська Запорізького. Свої підписи під документом поставило чимало осіб, серед яких з урядового боку були: Микола Потоцький, гетьман великий коронний, Мартин Калиновський, гетьман польний, Адам Кисіль, воєвода київський, Януш Радзивілл, гетьман литовський, а з боку козаків — гетьман Богдан Хмельницький, писар Іван Виговський та деякі полковники.

Іван Виговський

Згідно з «Пунктами...», кількість реєстру Війська Запорізького встановлювалася на рівні 20 тисяч, тобто вдвічі меншою, ніж за Зборівськими домовленостями. Це військо мало перебувати лише на теренах Київського воєводства, куди не мало права заходити військо коронне. Нагадаємо, що, відповідно до Зборівських домовленостей, козацькою територією було як Київське воєводство, так і воєводства Брацлавське й Чернігівське.

Той, хто втратив свою власність у воєводствах Київському, Брацлавському й Чернігівському (це переважно були шляхтичі й євреї), мали право прибути сюди й повернути свою власність.

Чигирин і далі залишався під управою Хмельницького. Власне, це місто перетворювалося в політичний центр козацької території й Війська Запорізького.

Знайшлося в білоцерківських «Пунтах...» також місце й для релігійних справ. Декларувалося, що «релігія грецька» «має бути утримана в давніх вольностях, згідно давніх прав».

«Пункти спорядження й заспокоєння Війська його королівської милості Запорізького на комісії під Білою Церквою» зобов’язували Військо Запорізьке порвати стосунки з Кримським ханством, відмовитися від допомоги ординців і в наступні часи не підтримувати з ханом стосунків.

Традиційно оголошувалася амністія. Але на цей раз вона мала «двосторонній характер». Наведемо цей пункт повністю: «Шляхта римської та грецької релігії, котра під той час замішання була при війську його королівської милості Запорозькому, також і київські міщани, ті всі мають покриватися амністією і утримані при здоров’ї, кондиціях та субстанціях своїх. Коли б щось під котрим було випрошено, має бути знесене конституцією, аби всі залишались у ласці його королівської милості. Навзаєм, козаки, котрі були при війську його королівської милості, мають залишатися при своїх вольностях, жінках та дітках». Тобто виходить, що серед козацьких повстанців були не лише міщани, передусім міщани київські, а й шляхтичі, у т. ч. і католики. А в королівському війську служили й українські козаки.

Особливий пункт присвячувався євреям. У ньому говорилося таке: «Жиди в добрах його королівської милості і в шляхетських, як бували мешканцями та орендаторами, так і тепер мають бути». Тобто євреї поновлювалися в своїх правах на козацьких територіях і могли туди повертатися.

У завершальних положеннях «Пунктів...» йшлося про те, що Військо Запорізьке не має права діяти на теренах Великого князівства Литовського, а