Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

— Бачила, що твій у хату вікном лазить.

— Треба ж цих паразитів якось учить, — трохи захолодно мовила Марія.

— Ну да, — сказала куца Наталка, — їм тільки дай волю — це таке стерво! А шо, правду кажуть, що ти з ним розійшлась.

— Хто каже?

— Ну хто? Свекруха твоя. Каже, що ти й двері забила двома цвяхами і шо все добро розділила і шо не годуєш уже його.

— Може, й правда, — сказала Марія, — а може, брехня. Стара до нас не заходить, то вона не може того знать.

— А ти і з нею посварена? — з інтересом спитала куца Наталка, аж подаючись до приятельки.

Марія промовчала. Увіч не мала настрою вступати в балачки.

— Думаєш, він справиться? — з сумнівом спитала куца Наталка, а її пес зробив спробу відчинити хвіртку лапою, щоб зайти до Марії, що йому, ясна річ, не вдалося, бо та хвіртку тримала.

— Горбатого могила справить, — сказала Смердиха-молодша.

— Да, трудно з цими паразітами. То це ви і в суд подаватимете на розвод?

— І це свекруха сказала? — неприязно зирнула Марія.

— Нє, цього не казала. Це я вже від себе питаю.

— Ми з ним полюбовно розійшлися.

— Полюбовно? — округлила очі куца Наталка. — Це значить, що у вас як ото сварка. Ну, конешно, паразітів тра учить.

— Ми з ним розійшлися назовсім, — трохи сердито відказала Марія.

— Да, інтересно, — мовила куца Наталка, вела вона розпит обережненько, бо увіч бачила непривітність товаришки. — По судах кому воно приятно тягаться. Тоже придумали: не хочеш разом жить, то тягни в суд.

— А я не хочу ні перед ким вивертати своєї білизни.

— І це правильно, — сказала Наталка — А шо, ти і з сестрою посварена?

— З чого ти взяла? — здивувалася й трохи вразилася Марія.

— Аз тою, що вона про тебе у мене розпитувала. Ну, про цей твій розвод… А чого мене? Могла б і до тебе прийти.

Ця новина Марію раптом схвилювала добре знала, що сестрі її біди — як маслом по серці, що вони з Йонтою залюбки перебиратимуть її кісточки, що, зрештою, може, сестра до неї й прийде, щоб розпитатись, а може, й не прийде, бо так повелося, що Валька з Йонтою ніколи в її двір і ногою не ступали, хоч не раз до себе їх запрошували — ніби підкреслювали, що вони між собою не рівня, що роблять їй милість, запрошуючи, — гнів уже клекотів у Марії, і вона хотіла відшити куцу Наталку — не до балачок їй було.

— Ну, я пішла, бо в мене нічо не зварено, — сказала й покинула Наталку з її вельми розчарованим псом, бо йому так і не вдалося сьогодні з насолодою обнюхати Смердихи-молодшої. Він аж заскавчав легенько, але міцна Наталчина рука повела його, куди не хотів, і він, опираючись і рвучись із ланцюга, рушив у подальші мандри, навіть не запримітивши, що ту розмочу біля хвіртки слухала, схована за рогом хати, Смердиха-старша, якій, однак, підслухи дали зовсім мало поживи, тож вона зайшла у невістчин дворик, щоб розпитати про сина, який потеліпався в бур’яни, зокрема, її страшенно цікавило, де взяв її син гроші, адже місцеві сороки вже встигли їй донести, що компанія в бур’янах уже п’є, прогнавши тільки Партизана, що марух із п’яницями нема і що "ставить" ніхто інший, як Смерд-молодший, а решта, навіть Торя, який виграв сьогодні у карти, п’ють надурнячка. Таке марнотратство синове тяжко вражало Смердиху-старшу; вона навіть подумала, чи не вкрав її синуля ті гроші в своєї жінки — оце й була причина, чому Смердиха-старша підслуховувала і чому так швидко забула про недавню з невіткою сварку — ось і стовбичила в невістчиному дворику, сподіваючись, що та з’явиться, в чому й не помилилась.

— Вийшла в мене сіль, — сказала свекруха, коли Марія ступила у двір. — Чи не позичила б? Неохота з-за одної солі до магазину пертися.

Марія блимнула на свекруху, але так уже в них повелося: коли першою заговорювала старша, то молодша цей знак миру безвідмовно приймала. Пішла й винесла старій скляничку солі, що й стало знаком їхнього миру.

— Не знаєш, чого Юрка поліз ото в бур’яни? — спитала солоденько.

— Мене це не інтерисує, — коротко відказала Марія.

— А не знаєш, що вони там п’ють? — тим-таки голоском спитала свекруха.

— Він весь час п’є, — мовила Марія. — Мені вже до нього діла нема.

— А не знаєш, що вони п’ють на його гроші?

— Ви звідки знаєте? — не втримала байдужого тону Марія.

— Ну, в нас на вулиці таке сховать трудно, — ухильно відказала свекруха.

— З марухами п’ють? — холодно спитала Марія.

— Нє, ті ще не приходили.

— Ну, то хай п’ють, мені яке до того діло.

— Воно то так, — сказала свекруха. — А де Юрка взяв гроші?

— Десь узяв, — буркнула невістка. — Може, у вас украв.

— У мене? — зчудувалася Смердиха-старша й засміялася, поводячи замотаною в хустку головою. — В мене не вкраде, бо в мене тих грошей нема. Де в бідного гроші? А може, він у тебе потяг?

— Ми з ним розділені, — сказала Марія.

— Ну, мені до твоїх грошей діла нема, — пропищала Смердиха. — Я тебе хотіла придупридить.

— Спасибочки, — мовила Марія. — Якось розберемося.

Смердиха-старша пішла до себе невдоволена. Одне те, що загадка залишалася загадкою, а друге: довелося йти на дочасне примирення з невісткою і все заради скіпки солі. По-третє, вона не мала з чим новеньким вийти до пащекух біля каменя — це найбільше її огірчувало. Зирнула на Смерда-старшого, той сидів на стільці і плів сіточку, водночас тужно позираючи на річкове плесо, — їй страх як захотілося зруйнувати спокій старого, а як це зробити, чудово знала: треба з ним заговорити про гроші. Через це вона крадьки підступила до старого й мовчки стала, тримаючи водночас на обличчі такий загадковий, тривожний і водночас таємничий, ще й урочистий вигляд, що він раз і другий кинув на неї роздратованим поглядом.

— Чого це стала тут, як стовп? — не витримав нарешті.

— Є чого, — багатозначно сказала Смердиха-старша. — Тіки тобі неінтересно, шо в нас у домі робиться.

— Нехай він завалиться твій дім.

— Твій, а не мій, — покірливо озвалася стара.

— Я вже тобі казав: немає в мене сили на вашу колотнечу.

— Ну да, — тоненько сказала Смердиха-старша. — А я нічо тобі й не кажу. Бо шо тобі до нашого дому, сімні і грошей наших, ну да!

— Яких грошей? — спохмурнів старий.

— А Юрка за шо п’є з тими гицелями в бур’янах? — кинула вона сухеньким перстом — Чи мо’, заробив?

— То, може, та кляча йому дала?

"Клячею" вони називали в своїх розмовах невістку.

— А ти й не знаєш, що вони не разом живуть? А ти й не знаєш, що вони забили двері, і Юрка лазить теперички у вікно? А ти не знаєш, що вони вже й вєщи розділили? Нічо ти цього не знаїш?

Смерд сидів, витріщивши очі: і справді нічого цього не знав. Серце в нього почало шалено гупати в грудях, а кров припливла до обличчя. Смердиха тимчасом цвіла від задоволення, бо й не сподівалася, що так легко зможе зруйнувати спокій старого.

— Що це ти там мелеш? — крикнув строго старий. — Що там брешеш?

— Млин меле, а я людина, — гордо сказала Смердиха — А бреше собака…

Старий спустив на коліна недов’язану сіточку.

— Що там таке? І не тягни!

— А я й не тягну, — спокійно сказала Смердиха. — Тіки-но і клячею балакала. Кажу: чи не поцупив у тебе грошенят? Нє, каже, все моє на місці. Тоді де взяв? У мене тоже не брав, бо в мене нема чого брать. То, може, в батечка поцупив?

— Немає і в мене чого брать! — ще більше налився кров’ю старий.

— Ну, тоді не інакше, як заробив, — єхидно мовила стара. — Отак, не ходячи на роботу.

Знала, що буде далі. Старий не витримає й подибцяє в комірчину, яку замикає на здоровенного замка, ще й із секретом, а ключа ховає на шиї. Ні, він спершу лапне себе за шию: ми є ключ? Старий і справді те зробив — ключ був. Зараз він жбурне сіточку на землю. Р-раз! Жбурнув. Зараз він підійметься й подибцяє в хату. Ну да, зірвався як ошпарений і подибцяв. (А вона все чудово знала про цього старого: знала, де він ховає свого капшука і що по кілька разів на день зачиняється в комірчині й перераховує гроші; знала, скільки тих грошей, бо старий дурний і свого ключа кілька разів губив; знала, що не у старого дістав гроші їхній непутящий синок, але перевірити зайвий раз не завадить, бо гроші, хоч і не її, але її — старий довго не потягне при своїх болячках, отож треба і їй ті гроші берегти. Смердиха навіть не побігла вслід за ним, щоб підглянути, — не потрібно це було, а сіла тут-таки, на чоловікового стільця і все у ній заспівало й заторжествувало, адже зруйнувала спокій старого, зруйнувала! Хай і він трошки попереживає, бо не тільки їй одній хвилюватися й мучитись. Коли вже колотитися, то всім, і хай це буде маленькою помстою за його бездушність.

8

Смерд-молодший покинув бур’яни тоді, коли перша темрява впала на землю; він ніби вигулькнув із ями, обдивився своїх компаньйонів, які щось варнякали один із одним, і здивувався, що між них спокійнісінько сидів Партизан і так само мерзько варнякав. Хотів обуритись і встати, або ж висварити Партизана, але язик його приклеївся до піднебіння. Йому здалося, що він, зрештою, й не людина, як не людьми були компаньйони: Партизан мав дві лисячі морди, Торя одну — котячу, Харя — свинячу з одним оком серед черепа, а Єва — кінську. "Оце то так! — подумав Юрко Смерд. — Шо це воно здєлалось?" Але він не мав сили розбиратися, що це з ними усіма "здєлалося", бо що він знав про секрети вибухлого атому і про те, як діє той на живий світ, тож став на всі чотири й пішов, власне, похилитався з кущів, бо йому здалося, що він теж не людина, а пес із двома, правда, головами, а пси мусять ходити на чотирьох. Компанія й не помітила його відходу, а Юрко сів на бетонну плитку і виставив лице, якщо у псів бувають лиця, до неба. І те небо його злякало: якесь страшне було, загрозливе, та й не диво, адже й досі там літала невидима й безвідчутна смерть, і хиталося те небо, а зорі на ньому були, наче яблука, притому кожна з хвостиком А ще страшніший був місяць, який розростався в його зорі, а потім малів, ніби це було живе тіло, яке дихало: при вдиху збільшувалось, а при видиху зменшувалося. Роздутий живіт місяця було стягнуто солдатським ременем із морським якорем, а трохи вище паска розплющилося трикутне око, й те око незмигно дивилося на Смерда, чи, власне, на те, що від нього залишилося чи мало залишитись: на подобу у песій шкурі. І Смердові-молодшому стало так смутно, як ніколи, йому почало свербіти все тіло, як завжди, коли відчував тугу, а ще це трикутне око із неба не давало йому спокою, і він відклеїв прилиплого до піднебіння язика, і це йому вдалось.