Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

знаходиш мiсця, де б прихилит­ися... Сказано: великий свiт, та нема де дiтися!.. Ко­ли б можна, - весь би цей свiт виполо-нив, а виростив новий... Тодi б, може, й правда настала!.."

Чуючи, як важко Чiпка зiтхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замiсть утiхи. Чiпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокою­вала, голубила, пригортала мiцно до серця. Чiп­ка од­мо­в­ляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокiйно.

Чiпка прокачався цiлу ту нiч i очей не змикав: усе думав, мучився...

XXIX

ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ

Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на ху­торi жити. Пiдмовляла дiтей, вони не захотiли. Тодi вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дiтей. Разом з нею вступило й нове ли­хо в Чiпчину хату.

Перше всього матерi не помирилися. Явдоха була пи­шна, горда. Як тiльки оселилася, зараз почала все на свiй лад перевертати, господарством заправляти. I те - не так, i друге - не до ладу, i третє - не на своїм мiсцi стоїть! Мо­тря, з молодих ще лiт зсушена то працею, то нуждою, су­ха, як опеньочок, тиха, бiдненько зодягнена, довго мовчала, по­такала Явдосi... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за вiщось крикнула на Мотрю. Мотрю розiбрала досада, вона обiзвала Явдоху панiєю; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою... З того й пi­шло... Лайка та сварка, бучi та колотнечi! Не бу­ло того дня, щоб вони мiж собою не лаялись.

Галi шкода було Мотрi, котру вона так уподобала, i вона, щоб не сердити й матерi, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатинi, або в Христi. Вона рада була зi­йти куди з двору, щоб нi чути, нi бачити! Як же вже й її за­чiпали тим, то, звiсно, як дитина, вона тягла материну рiч. Чiпка й собi, хоч i бачив, що мати нi в чому не винна, держався руки жiнки, а за нею - й тещi. Довелося Мотрi та­ке життя, що хоч без вiстi тiкай!

- Казала я тобi, сину, - жалiлася iнодi Мотря Чiпцi, як уже й йому теща заллє за шкуру сала, - казала: не бери багачки... нi тобi життя не буде, нi менi старiй, спокою!

- Потерпiть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить... вона бучу збиває... Поки її не було, - було ти­хо й мирно, все гаразд; а як стала - все так i пiшло догори дном... Покорiться, мамо.

- Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще пi­ду в люди та людям покорюся й поклонюся, нiж менi їй кла­нятись за шматок хлiба, що вiд тебе заробила...

Чiпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати - або до Грицька пiде розвести свою тугу, або коло худоби порає­ться, а iнодi й зовсiм з двору з'їде в ярмарок куди та не вертається днiв три або й чотири.

- От, бач! - викладає тодi Явдоха Галi: - це вона, вона все вас розстроює... це вона, стара вiдьма, бунтує вас, пi­дбиває його! Жило б, старе луб'я, коли й зобуте й зодягнене, не го­лодне й не холодне... Так нi! Ще й кирпу гне... мов її гiрше тепер, нiж тодi, як нужу годувала!.. Сказано, злиднi! Як паршi трохи обкидали, - зараз i вередувати...

Вернеться Чiпка додому, стане йому Явдоха викли-дати, на Мотрю клепати. Розпалиться вiн на матiр, ди­вись: на Мотрi все й окошилося... Заплаче було, бiдна, одна в ку­тку на печi сидячи, та й годi.

Такi безперестаннi бучi та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чiпчине. У своїй хатi вiн був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було в нiй ду­шно, тi­сно, серце забажало волi, душа - простору. Вiн почав зга­дувати старе товариство...

Грицько з своїми завсiдними жалобами на втрати, з своїми розмовами про недостатки, про худобу, з своєю жi­нкою - тихою й доброю молодицею, - з усiм напрямком сво­го тихого пахарського життя, - здавався йому тепер ну­дним, сумним. Вiн слухав його жалощi, позiхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому iнший побит життя - ще до заручин... Там хоч i горiлка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п'яних очей казна-що, - та все те жи­ло, мучи­лось, любило, кляло... То життя було, хоч i пiд п'яною облу­дою. А тут - тихо та сумно, як у болотi; сонно, нiмо, як серед мертвого царства, а дома - гiрше, нiж у пеклi!

Щоб хоч трохи одвести ту самотню "тугу. Чiпка почав перекидати лишню... Та добре тому пить, чий хмiль спить... А Чiпчин хмiль не спав; вiн його ще дужче мучив, як огнем пiк i без того палке серце... Вiн тодi сердився на всiх i на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя мав над ним волю; вiн її усе ще кохає й поважав. Оже iнодi й їй доставалося. Вiн доскiпувався до неї: то чо­му вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досi не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очi: то сяку, то таку вся­чину видере та й присiкається...

Галя слухала все те, iнодi одмовляла, iнодi мовчки пла­кала, а iнодi чогось боялася... А спiдтиха-тиха серце її щось недобре вiщувало, болiло, нило...

- Чiпко! - iнодi вночi, як усi поснуть, вона обiзветься до його. - Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всiм... Все тобi не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..

Те питання було йому гiркою докорою. Вiн почував се­бе винуватим перед Галею; вiн даремно присiкувався до неї... Тепер її журливий голос разом голубив i докоряв йо­го.

- Галю, рибонько моя! - шепче вiн: - тяжко менi... ва­ж­ко... Сам не знаю, де б я дiвся, куди б себе запровадив?.. Хоч би дiти були... Може б вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..

- Чого ж тобi важко?.. Хiба тобi й коло мене важко?.. I зо мною сумно, Чiпко?

- Нi... нi. Галочко!.. з тобою менi весело... коло тебе менi так легко... Хоч би матерi не лаялись, хоч би вони в миру ясили... А то - щодня гризня, щоденна лайка...

- Чи я ж винна тому. Чiпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися... Так же бач... нiчого не вдiю!