Мария Михайловна Романовская - Загнуздані хмари (бібліотека пригод та наукової фантастики), Мария Михайловна Романовская

сміливо зробив новий надзвичайний хід. Це було навіть зручно — використати… Катинського! Його «авторство» в проекті могло б стати просто цінною знахідкою тепер, коли Гасіну треба було вчасно зникнути з горизонту. Хай Катинський, — він же справжній автор, — відповідає за свою невдалу «шахту» в небі! Її плюси можуть лишитись за Гасіним, її мінуси за… цим ліриком, коли він теж зникне… тільки з життьового обрію.

Ах, це все коштувало багато!.. Треба було обгрунтувати все перед Катинським, дістати ці довідки про його удавану смерть, листи… Нарешті, тепер — підготувати заяву — його «підтвердження» про співавторство в проекті. Живий (упертий!) він все ж таки не хотів її підписувати. Дарма! Він її підпише мертвий!

Мертвий! Гасін здригнувся. Адже Катинський був ще живий! Ось-ось він зайде до кабіни тихим і легким кроком. Буде спокійно розмовляти про деталі, буде спокійно копирсатись у всіх дефектах і несподівано робити блискавичні й ніби зовсім невинні запитання. Ах, це вже так набридло! Через одне запитання про сардини він, Гасін, не спав цілий тиждень! Хоч» би швидше! Хоч би швидше кінчилась розмова і він вийшов з Шиманським назад. Сьогодні, коли так чудесно розгулявся вітер, — тільки сьогодні! Шиманський запросить Катинського пройти до третьої кабіни вітроколеса, що стоїть через неполадки. Він піде, обов'язково піде! — «Одну хвилиночку, я вас дожену», — скаже Шиманський і поверне назад… І він, Катинський, сам ступить на цю підпиляну дошку біля сходів з третьої кабіни. Тільки один раз розійдуться краї дошки… Ця скажена буря самовіддано візьме провину на себе! Адже поки хтось прийде знову, рухома дошка буде замінена іншою.

Ну, чого ж хвилюватись? Це ж буде просто звичайний нещасний випадок без усяких непристойних деталей убивства. Адже в той час, коли зірветься Катинський, він навіть залишиться в кабіні і буде телефоном розмовляти з черговим монтером. Хто кине тінь підозри на нього, Гасіна?

Гасін заспокоює себе і виходить з кабіни. Вітер накидається на нього. Танцюють бліки ліхтарів. Гасіну раптом здається, що з усіх напрямків рами на нього насуваються легкі, упевнені постаті. Неясний страх повзе з-за потилиці, холодний і неприємний, як тіло гадюки. Гасін стріпує головою, погладжує своє поріділе волосся і йде назад.

Напруження розриває його. Він не може далі чекати! Здається, кінчиться витримка і він упаде на підлогу і буде звиватись у конвульсіях, як поранена гадюка. Дзвінок телефону, настирливий, тривожний, як усе навколо, розтинає шум вітру й машин. Гасін хапає трубку і завмирає, пришпилений на місці безтямним почуттям страху.

— Арештовано Шиманського? Тільки що забрала машина? Дзвонили до нього від завідувача будівництва? Метеорологічні показники вимагають зупинити роботу станції? Дурниці! Панікери!..

Трубка лягає на місце. Ах, як хитається кабіна! Барометр на стіні показує шалений стрибок униз. Це буде справжня буря, ні, ураган! Треба йти, іти вниз.

Та враз охлялий, безсилий Гасін, як паралізований, застигає на місці. У нього таке враження, наче прожектор, скерований спокійною рукою, викриває його дбайливо затінену схованку. І нікуди, нізащо не втекти від цього пронизливого погляду.

Але ж треба щось робити… Якось тікати. Чи, може, пізно?

Гасін одягає шолом, плащ. Його рухи стають метушливими. Так під засліплюючим оком прожектора вихляє, борсається в хвилях човен контрабандиста, намагаючись утекти від поглядів прикордонника.

Зігнувшись, втративши самовпевнений вигляд, Гасін боком виходить у двері, боязко просуває руки в ремені «санчат» і вирушає до ліфтерної.

Ах, як бушує вітер! Вся рама здригається, і переплетення в танці тіней і світла гойдається в очах. Треба було б спинити колеса! Та нехай все летить, хай ламається, провалюється в прірву. Досить і того, що він стільки панькався з цією «шахтою в небі». Дуже йому потрібна ця «лірика» освоєння пустелі, добробут цих азіатів! Його батько, колишній ватажок басмачів, знав трохи іншу «екзотику».

Од вітру холоне голова, кров заморожує сліпа, безсила лють. Невже він програв цьому «хлопчикові», фантазерові, якого так легко обікрав? Ненависть душить Гасіна. Важко дихати, важко йти по сходах. Ні, Катинський мусить загинути тут, на сходах своєї вітростанції, і вона залишиться мертвим, спотвореним сідалом для орлів. Хай іде Катинський швидше, хай іде!..

Гасін зупиняється, дивиться вниз. Огні велетенського будівництва загрожують йому знизу. Раптом біля ліфтерної він бачить сигнальний колір. Звідти підіймаються. Хто? Катинський? А може… Ледве передихаючи, Гасін вдивляється в освітлений шлях до ліфта і бачить, що рухаються кілька постатей.

Сліпий, тваринний страх охоплює Гасіна. Це по нього! Як по Шиманського! Загубивши всяку волю, він метушиться серед тіней. Він думає тільки про одне, як би сховатись від світла, від них. Вітер дме йому в спину. Це нічого. Швидше, швидше!.. Треба тільки стати кудись у затінене місце і перестояти, поки вони пройдуть. Потім…

Але скажений порив вітру струшує башту. Вона здригається, і тіні перебігають з місця на місце.

Куди тікати?.. Кроки наближаються.

Гасін вилізає через поруччя на кінець бантини. Перестояти тут, над безоднею, на цій вузенькій приступці, злитися з поручнями, стати «непомітним, як тінь… Але що це? Новий скажений порив вітру шпурляє його вбік. Нога зривається з кінця бантини. Руки схоплюють металічні поруччя, з жахом впиваються в них, а вони вислизають, слизькі, невловні… Невже? Невже так по-дурному, так необережно?

Крик жаху й ненависті несеться в простір, але вітер, шум машини заглушують його. Ясно: він загине… зараз, цю ж хвилину…

Руки вже важніють, не можуть триматися. Вгорі майорить блискуче крило вітроколеса… Чи, може, це око прожектора? Воно сліпить очі.

Внизу теж вони… Вони готові — ці промені нового міста — прийняти його, немов на багнети. Кінець!

Вихор власно віддирає закляклі руки Гасіна від останньої опори.