Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Маленькому загону доводилося відновляти запаси продовольства. У цих диких місцях не можна було розраховувати ні на фрукти, ні на маніоку, ні на сорго, ані на маїс, які становлять головну їжу тубільців. Точніше, усе це росло тут, але в дикому вигляді, і було не придатне для їжі. Дік Сенд змушений був полювати, хоча звуки пострілів могли привернути увагу тубільців.

Мандрівники видобували вогонь, обертаючи з великою швидкістю дерев’яну паличку в заглибленні, зробленому в сухій гілляці смоківниці. Цей спосіб вони запозичили у дикунів; кажуть, одначе, що у такий же спосіб видобувають вогонь і деякі горили. На багатті смажили м’ясо антилопи або лося, заготовляючи їжу взапас, відразу на кілька днів.

4 липня Діку вдалося одним пострілом укласти на місці каму, яка забезпечила їм неабиякий запас м’яса. Це була тварина завдовжки у п’ять футів, з великими загнутими назад рогами, з рудуватою вовною, усіяною блискучими цятками, і білим черевом. М’ясо її всі визнали чудовим.

Через щоденні зупинки для нічного відпочинку й полювання пірога до 8 липня пройшла загалом лише близько ста миль. Однак проїхати у Центральній Африці сто миль — справа серйозна. Дік вже починав замислюватися, куди заведе їх ця ріка, яка здавалася нескінченно довгою. Дотепер вона увібрала в себе лише кілька дрібних припливів, і непомітно було, щоб вона хоч трохи розширилася. Спочатку річка текла прямо на північ, але тепер вона повернула на північний захід.

Ріка теж постачала подорожанам свою частку їжі. Замість вудок вони закидали довгу ліану, а замість гачка прив’язували на кінці ліани колючку. Так вони ловили санджику — дрібну рибку, дуже ніжну на смак, яка довго зберігається в копченому стані, досить смачних чорних «узаків», «монндесів», з великою головою й твердою щетиною замість зубів, маленьких «дагала», що полюбляють проточну воду й належать до породи оселедців, — вони нагадують уклейок, яких ловлять у Темзі.

9 липня вдень мужність Діка Сенда піддалася новому випробуванню. Юнак був один на березі. Він підстерігав каму, роги якої виднілися над заростями чагарника. Як тільки він вистрілив, звідки не візьмися, за тридцять кроків від нього, вискочив інший дуже страшний мисливець. Він з’явився за своєї здобиччю і, схоже на те, не збирався поступатися.

Це був величезний лев, щонайменше у п’ять футів на зріст, з тієї породи, яку тубільці називають «карамо», — вони зовсім не схожі на так званих ньяських левів, позбавлених гриви. Одним стрибком лев опинився біля ками, підстреленої Діком Сендом. З жалібним лементом бідна тварина судомно забилася у пазуристих лабетах грізного хижака.

Дік Сенд щойно розрядив рушницю і перш ніж він встиг закласти новий заряд, лев помітив його.

У Діка вистачило самовладання зупинитися на місці, не роблячи ні найменшого руху. Він згадав, що в такі моменти повна нерухомість буває іноді рятівною. Він не намагався ані тікати, ані перезаряджати рушницю.

Налиті кров’ю котячі очі лева невідступно стежили за ним. Хижак, здавалося, не знав, яку здобич обрати: чи ту, що билася під його лапою, або ж ту, що стояла нерухомо. Якби кама не звивалася під пазурами лева, Діку Сенду були б непереливки.

Так минули довгі дві хвилини. Лев дивився на Діка Сенда, а Дік Сенд дивився на лева, навіть не кліпаючи.

Нарешті лев зробив вибір. Потужним рухом він схопив у пащу каму й поніс її, як собака несе зайця; Дік бачив, як бив по кущах його твердий хвіст, як лев зник у густій хащі лісу. З обережності Дік стояв нерухомо ще кілька секунд, потім повернувся до своїх супутників; він нічого не сказав їм про небезпеку, від якої він урятувався завдяки своїй холоднокровності. Якби втікачі не пливли швидкою річкою, а пробиралися по рівнинах і лісах, де водяться такі хижаки, то, можливо, жодного з потерпілих катастрофу на «Пілігримі» уже не було б у живих.

Ніде не було видно людей. Ці краї здавалися ненаселеними. Але не завжди вони були такими. В інших місцях, де береги були пологими, траплялися сліди селищ. Досвідчені мандрівники, що не раз відвідували цю частину Африки, як Девід Лівінгстон, безпомилково вгадали б це. Кинувши оком на високі живі огорожі, що збереглися довше солом’яних хатин, на самотньо зростаючу за огорожею священну смоківницю, він одразу визначив би, що тут було колись селище. За звичаєм багатьох африканських племен, після смерті вождя мешканці залишають своє село й переселяються на нове місце.

Можливо також, що тут, як і в інших частинах Центральної Африки, мешкали племена, які не будують будинків, а селяться в ямах, виритих у землі. Ці дикуни стоять на найнижчому щаблі розвитку людства, вони виходять зі своїх помешкань лише уночі, як хижак з барлоги, і так само, як з хижаками, зустріч із ними дуже небезпечна.

Дік Сенд не сумнівався, що жителі цих місць людожери. Разів три-чотири йому траплялися на лісових галявинах у попелі згаслого багаття обгорілі людські кістки — недоїдки жахливого бенкету. Випадок міг привести цих людожерів на берег річки саме у той час, коли Дік Сенд там полював. Тому він висаджувався на сушу якомога рідше й щоразу брав з Геркулеса слово, що за найменшої небезпеки, не чекаючи на його повернення, він негайно ж відчалить від берега. Геркулес давав необхідну обіцянку, але увесь час, що Дік Сенд перебував на березі, дуже тривожився, і йому коштувало великих зусиль приховувати своє занепокоєння від місіс Уелдон.

Увечері 10 липня Діку Сенду й Геркулесові довелося пережити чимало важких хвилин. На правому березі ріки вдалині виднівся ряд пальових будівель. Річка розширювалася там, утворюючи невеличку бухту. У цій бухті виднілися палі помосту, на якому стояло близько тридцяти хатин. Течія несла човен просто на палі, і човен повинен був пропливти між ними. Ухилитися вбік не було можливості, тому що до лівого берега річки не можна було наближатися — там з води стирчало каміння.

Селище було населеним. Над тихою рікою розносився спів, подібний вовчому завиванню. В декількох хатинах світилися вогники. Якби виявилося, як це часто буває, що дикуни простягнули тенета між палями,