Жорж Сіменон - Замах на бродягу

будинку ледве проникало світло, і довелось увімкнути лампи; фотографи тут і там клацали апаратами, в кутку перешіптувалися поміж собою представники прокуратури, чекаючи, поки прибуде лікар-криміналіст.

— У вас є якісь здогадки, Мегре?

— Жодних.

— Ви його знали?

— Я знав його ще по школі, і вчора він завітав до мене. Щоб домогтися захисту з нашого боку, він скористався протекцією самого міністра.

— Захисту проти кого?

— Він кілька днів підряд одержував анонімні листи з погрозами.

— Ви нічого не зробили?

— Тут усю ніч стояв один інспектор, а другий мав охороняти його цілий день.

— Схоже на те, що вбивця взяв його пістолет.

Ляпуент теж нічого не знайшов. Заклавши руки в кишені, комісар зійшов униз по сходах і зазирнув у маленьке кругле віконце, про яке йому говорили.

Він побачив невеличку кімнатку з розстеленим ліжком, дзеркальною шафою, газовою плиткою, столом з телефоном та етажеркою з кількома книгами. Посеред кімнати, осідлавши стілець, сидів швейцар і застиглими очима дивився перед себе.

Комісар тихенько постукав. Швейцар здригнувся і якийсь час дивився на Мегре, кліпаючи очима. Потім встав і відчинив двері.

— Ви впізнали мене? — запитав він із страхом і недовірою на обличчі.

У Мегре ще з учорашнього дня було враження, що він його десь бачив, але не міг пригадати, де саме.

— А я вас одразу впізнав.

— Хто ти?

— Ви мене, мабуть, не пам'ятаєте, бо я був зовсім малий, коли ви поїхали…

— Поїхав звідки?

— Та з Сен-Фіакра, звичайно! Ви не пригадуєте Ніколя?

Мегре його дуже добре пам'ятав. Це був старий п'яниця, який наймитував на різних фермах, а по неділях дзвонив у церкві. Він жив у халупі край лісу, і казали, що він їсть круків та тхорів.

— Це мій батько.

— Він ще живий?

— Ні, давно помер.

— А ти відколи в Парижі?

— Хіба ж ви не читали в газетах? Та навіть мій портрет надрукували. У мене в селі були неприємності. Лиш потім зрозуміли, що я зробив це ненавмисне.

В нього було низьке чоло і цупке, мов щетина, волосся.

— Розкажи докладніше.

— Я браконьєр, це факт. Цього я не заперечував.

— Ти вбив лісника?

— Він завжди мене підстерігав. Їй-бо, того разу я його не помітив. Я полював на козу і раптом почув шелест в кущах…

— А як ти надумався приїхати сюди?

— Я не надумався.

— Тебе розшукав Фюмаль?

— Еге ж. Йому потрібна була надійна людина. Ви ніколи не буваєте в селі, але там вас не забули, вами пишаються, вірте мені. А він, коли розбагатів, повернувся й купив графський маєток.

У Мегре стиснулось серце — навіть те місце, де він народився, було опоганене Фюмалем.

— Розумію, — пробурмотів він.

Чи не був це метод у Фюмаля — оточувати себе людьми, яких він міг завжди тримати в руках? Йому був потрібний не стільки швейцар, як постійний охоронець, як бульдог, і заради цього привіз до Парижа молодика, що дивом уникнув гільйотини.

— Він підсунув хабара прокуророві?

— Звідки це вам відомо?

— Відповідай.

— Ви, може, знаєте, як його звати?

Мегре не знав. Проте навряд чи це щось важило зараз.

— Розповідай, що трапилось учора ввечері.

— Нічого не трапилось. Хазяїн не виходив.

— Коли він повернувся?

— Коло восьмої години. Він хотів вечеряти вдома.

— Сам?

— Ні, з мадмуазель Луїзою.

— Машина була поставлена в гараж?

— Так. Вона й зараз там.

— Секретарка їсть завжди із слугами?

— Це їй приємно… Через Фелікса.

— Всі знають про її стосунки з Феліксом?

— Хіба важко помітити?

— Твій хазяїн теж знав?

Віктор мовчав.

— Ти йому розповів?

— Він якось сам мене запитав…

— І ти йому сказав?

— Еге ж.

— Наскільки я розумію, ти доповідав йому про все, що робилося в домі.

— Він мені за це платив.

— Повернімось до вчорашнього вечора. Ти виходив з цієї кімнати?

— Вечерю мені принесла Жермен.

— Як і щовечора?

— Так.

— Це одна з прислужниць?

— Так.

— Котра саме?

— Та, що старша.

— Більше ніхто не приходив?

— Месьє Жозеф. Він повернувся о пів на десяту.

— Отже, він тут живе?

— А ви не знали?

Мегре не мав жодного сумніву щодо цього.

— Розкажи докладніше. Де його кімната?

— В нього не кімната, а ціла квартира на четвертому поверсі. Це колишня мансарда, але кімнати там більші, ніж над гаражем. Раніше в них жили слуги.

— Відколи він там?

— Не знаю. Коли я приїхав сюди, то вже застав його.

— А ти давно тут?

— П'ятий рік.

— Де обідає цей месьє Жозеф?